Слова-то слова, а ось як зафіксувати це через ритуал? Й зараз я вам розповім про прадавню історію…. історію, що зафіксована в мегалітичному комплексі Saint‑Martin‑de‑Corléans (Aosta)…

 

 

Ніч ще не закінчилася, але темрява не повна, бо над горами тремтить блідий край Місяця. Ще трошки й він піде до свого палацу, сховавшись від людей, щоб керувати світом їх мертвих. Майже торкаючись схилів хребта, нічний володар ковзає по ньому, ніби веде невидиму лінію.

Саме по цій лінії люди, що мовчазними тінями зібрались на рітуальну оранку, творять борозну — довгу , мов подих самої землі до неба. Їх рало сьогодні не господарське, а ритуальне. Його деревина темна від часу, а шкіряні та костяні накладки блищать у місячному світлі, як очі хижака.

Чоловіки й жінки, загорнуті в шкури, з намистами з кістки й каменю, мовчать. У цю ніч слова не потрібні.

Старий — той, хто знає рухи Місяця й Зірок — піднімає руку.

І рало починає рухатися. Повільно, урочисто, ніби розрізає не землю, а саму тканину примарного світу Володаря Мертвих, що ллє з неба своє світло, запліднюючи чорну, як ніч, землю.

Борозна тягнеться темна й свіжа, як рана. І тоді починається головне…

Люди дістають маленькі торбинки, що розписані червоним узором охри. У кожній торбинці зуби. Людські. Зуби предків, зуби тих, хто помер давно, і тих, кого пам’ятають по імені та по діях. Зуби, що пережили тіло, пережили час, пережили смерть.

Їх кидають у борозну.

Не жменями — по одному.

Кожен зуб — як зерно.

Кожен жест — як обітниця.

Кожне костяне зерно в місячному сяйві стає зіркою, що зірвалась з неба й несеться квантом світла у матеріальний світ, щоб відродитися у новому втіленні. Новим життям для душ, що повертаються із палаца мертвих світу з благословення Нічного Правителя Іншого Світу — Місяця. Яскрави зірки небесним водами сходять й живлять землю замежевою космічною хвилею родючисті.

Й хоч зуби падають в землю з тихим, майже нечутним звуком — в цей момент людям здається, що земля здригається у відповідь. Вона приймає їх. Вона пам’ятає, як вони ходили по ній. Вона готова народити їх знов.

Жінки сиплють зерно поверх зубів — пшеницю, ячмінь, мак.

Змішують життя з пам’яттю. Майбутнє з минулим.

Чоловіки проводять долонями по землі, ніби закривають повіки предкам. Ніби кажуть: «Спіть. Але будьте з нами».

Місяць піднімається вище. Його світло падає на поле, і борозни блищать, мов срібні шрами.

Люди стоять нерухомо, поки останній зуб не зникне в землі.

І тоді старший говорить перші слова за всю ніч:

— Тепер земля пам’ятає нас. І ми — її.

Це не просто ритуал. Це народження спільноти. Народження права на землю, яке не записане в законах, — воно вписане в ґрунт. Місяць рухається далі. Поле темніє. Але в землі вже лежать зуби — насіння людей. І з цього моменту світ стає іншим.

 

 

Насправді ми не знаємо, як воно було. Все що в нас є це рітуальний комплекс де разташовано поле — де проводили борозни відповідно до астрономічной орієнтації зірок, місяця та сонця та сіяли зуби.

 

Один із головних напрямків комплексу — захід Сонця у день зимового сонцестояння. Одна структура зорієнтована на захід Сонця на початку травня, що відповідає календарній точці Бельтайну (Beltane).

 

Є напрямки на захід Місяця.

 

Крім того, є напрямки, пов’язані із зірками Бетельгейзе Оріона та Денеб Лебедя.

 

Культова діяльність тут відбувалася від V тис. до н.е. до залізного віку. Ритуальне орання «Aratura rituale» датують 4240–3990 до н.е.

 

Й тут ми маємо згадати легенду за зуби дракона. Де оракул наказав Кадмові заснувати місто там, куди його приведе корова, яку він побачить при виході з храму. Корова привела Кадма до джерела, яке охороняв дракон. Кадм убив дракона і посіяв його зуби. Із зубів виросли озброєні воїни — спарти (тобто «посіяні»). Воїни напали на Кадма, але коли герой, за порадою богині Афіни, жбурнув між ними камінь, вони почали битися один з одним. П’ятеро воїнів, що залишилися живими, допомогли Кадмові побудувати цитадель Кадмею, навколо якої пізніше виросло місто Фіви. Його жителі (або еліта) себе визнавали тими, хто походив якраз із зубів дракона.

 

Фіви археологія датують десь починаючи з 3000 до н.е. Хоча міф звісно що виникає пізніше — за мікенську добу.

 

Легенда про Ясона має той самий напрямок. Але це вже часи Гомеровської поезії.

 

 

Але… чи знаєте ви, що у деяких трипольскіх фігурках замість зерна у матиці були й зуби? Я не знайшла конкретну українську археологічну працю, що підтверджує це. Але про це є згадка у наукових англомовних статтях. Зуби також знаходили у зернових ямах. Тобто класти зуби як сакральні артефакти, щоб надати силу предків зерну й родючість полю — можливо, було частиною ритуалів в різних культурах.

 

Я ось думаю, ритуал зачаття на полі, це пізніше чи одночасове з засіванням зубів? Таке собі некромантичне. Ще й Місяць спочатку був богом мертвих і містом, куди вони уходили. Відповідно рітуал засівання зубів у місячному світі могли направляти на повернення мертвих назад, до життя через народження. На зірки та Сонце — свої змісти. Чи різни рітуали для різних сезонів.

 

Дивний час неоліту. Світ, де межа між життям і смертю була тоншою, ніж ми можемо уявити.

 

А китайська медицина й досі пов’язує зуби з 7 поколіннями предків.

 

Що ж, тепер ви знаєте про дуже цікаву неолітичну традицію. Як вона вплинула на інші частини світу й часи — це вже окрема тема. На сьогодні некромантічних неолітичних жахівничок достатньо.

 

Мирного неба та спокійних, відновлюючих сноведінь.

 

@Неймовірні історії за Магію Історії та Історію Магії з Ежені МакКвін

 

Література: