Від Артеміди до Панахиди: мінойські корені нічного ритуалу Паннихіс

🌙 Є один давній міф, який на перший погляд виглядає як чергова історія про переслідування богині. Але якщо придивитися уважніше, він відкриває двері у світ, що існував задовго до Олімпу — у жіночу релігію бронзового віку, де панували печери, нічні ритуали й бджолині жриці. Так, ті самі мінойські красуні з фресок Криту та Санторіні.

Згадку про це ми знайдемо у герографа Павсанія (II ст. н. е.), де він описує культ Артеміди в Летрині, біля Еліди. Де однієї ночі богиня проводила панніхіс παννυχίς,…

Слово παννυχίς (у родовому відмінку παννυχίδος) походить від давньогрецьких коренів πᾶν (увесь) та νύξ (ніч). Буквально воно перекладається як «всюнічна», «нічне святкування» або «всюнічний спів».
Ранні християни запозичили це слово. Й коли, через переслідування у Римській імперії, вони були змушені збиратися на молитву та звершувати Євхаристію таємно — вночі, то такі нічні зібрання (особливо напередодні неділі чи днів пам’яті мучеників на їхніх гробницях) також почали називати παννυχίς. Згодом у візантійському літургійному обряді (VII–XII ст.) термін закріпився за окремою короткою церковною службою добового кола, яка відбувалася на початку ночі. Оскільки перші християнські нічні бдіння (паннихіс) часто відбувалися на цвинтарях і в катакомбах над тілами померлих мучеників, цей тип молитви міцно асоціювався із пам’яттю про відійшовших у вічність. З часом, коли християнство стало легальним і потреба молитися всю ніч зникла, назва трансформувалася:
• У грецькій традиції довгі нічні служби переросли у всюнічне бдіння (ἀγρυπνία), а для поминання померлих частіше використовують термін мнемосіно (μνημόσυνον).
• У слов’янській традиції запозичене через середньогрецьку мову слово παννυχίς перетворилося на панахиду — але вже не як загальну службу на всю ніч, а як окреме заупокійне богослужіння, під час якого моляться за прощення гріхів та упокій душ померлих.

А у античних греків панніїіс були великими нічними фестивалями на честь богів. Навіть Елевсінські містерії були παννυχίς.

Гіпсова голова жінки (жриці або богині) з Мікен. Пізня бронзова доба, XIII століття до н. е. (прибл. 1250–1200 рр. до н. е.)

Але нас цікавить зараз саме культ Артеміди в Летрині, який колись був нічним жіночим фестивалем, що буквально означав “нічне чування” або “нічний хоровод”.

Бо по легенді, коли Артеміда в оточенні нимф-супутниць насолоджувалася танцем та ритуалом, з’явився річковий бог Алфей. Охоплений неістовим бажанням, Алфей намагався схопити Артеміду. Щоб урятуватися, вона мастить собі й німфам обличчя багнюкою. Усі стають однаковими, невпізнаваними, і Алфей не може відрізнити богиню від її кола.

ЛЕТРІНИ (Павсаній Опис Еллади Книга 6 розділ 22)
[6.22.8] Якщо ви бажаєте дістатися до Еліди рівниною, то подолаєте шлях у сто двадцять стадіїв до Летрінів, а від Летрінів до Еліди — ще сто вісімдесят. Колись Летріни були містом, заснованим Летреєм, сином Пелопа; однак за моїх часів там залишилося лише кілька будівель, а в храмі — зображення Артеміди Алфеї.
[6.22.9] Переказ свідчить, що богиня отримала це прізвисько з такої причини. Алфей закохався в Артеміду і, зрозумівши, що вмовляннями не здобуде її собі за дружину, наважився застосувати силу. Артеміда влаштувала в Летрінах нічне святкування разом із німфами — своїми подругами, — і туди прийшов Алфей. Але Артеміда запідозрила лихий намір Алфея і вимазала брудом своє обличчя та обличчя німф, що були з нею. Тож Алфей, увійшовши до натовпу, не зміг відрізнити Артеміду від інших і, не зумівши її впізнати, пішов геть, так і не здійснивши свого задуму.

На перший погляд, це була просто хитрість Богині. Але дослідники показують, що це не випадковий сюжет. Це відлуння реального ритуалу, де мазання обличчя багнюкою було частиною жіночих ініціацій. Такий акт стирав індивідуальність, захищав від чоловічого погляду, переводив дівчат у проміжний стан між дитинством і дорослістю. Це був спосіб створити жіночу спільність, де всі рівні, де жодна не виділяється, де колектив важливіший за окрему особу.

Нічні хороводи, маскування, втеча від переслідувача — це класичні елементи грецьких жіночих ініціацій. Але коріння цього ритуалу — ще глибше, у мінойській релігії.

На Криті печери були головними святилищами богинь. Там проводилися нічні процесії, танці, ритуали переходу. Там жили німфи — духи джерел і гір, які згодом стали міфологічними тінями реальних жриць. Там існували бджолині богині й жриці-мелісси, для яких мед і бджола були символами народження, відродження й жіночої сили.

Золоті заколки бджолки 17-16 до н.е. , Крит

У Корикійській печері, де за легендою мешкали бджолині німфи Трії, археологи знайшли 25 тисяч астрагалів — кісточок для ворожіння. Це був центр жіночої мантики, місце, де пророчили, співали, танцювали й проходили ініціації.

Артеміда в Летрині — це не “класична” олімпійська богиня. Це спадкоємиця критських богинь — Діктіни, Еліфії, Потнії. Її нічний фестиваль — це живий уламок мінойських містерій, які пережили тисячоліття. У цьому ритуалі ми бачимо не просто втечу від чоловіка, а захист сакрального жіночого простору. Це момент, коли богиня веде своїх дівчат у темряву, де вони стають єдиним колом, де чоловічий погляд не має влади, де зберігається пам’ять про давні жіночі культи.

Коли ми читаємо про те, як Артеміда й німфи мастять обличчя багнюкою, ми бачимо не просто міф. Ми бачимо відлуння мінойських жриць, які вночі, у печерах, у хороводах, захищали свій простір і передавали знання від покоління до покоління. Це голос жіночої релігії, який звучить крізь тисячоліття.

І, можливо, саме тому нам так природно розмальовувати обличчя й сьогодні. Ми називаємо це косметикою, макіяжем, самовираженням — але в глибині це може бути пам’яттю про ті давні ритуали, у яких жінки фарбували обличчя, щоб увійти в інший стан, захистити себе, стати частиною кола або позначити перехід. Коли ми наносимо тіні, підводку чи червону фарбу на губи, ми повторюємо жест, який робили жриці, німфи й дівчата на нічних святах Артеміди. Це не просто прикраса — це спосіб торкнутися стародавньої пам’яті тіла, яке все ще пам’ятає, що колись фарба була магією, а обличчя — дверима між світом буденним і світом священним.

Іноді, коли ми збираємося в жіночому колі на природі й наносимо на обличчя символічні лінії чи маски, ми насправді торкаємося того прадавнього світу, де жінки були жрицями, де тіло було мовою, а фарба — переходом у інший стан. Це не просто гра чи естетика — це спосіб повернути собі щось дуже старе, інтуїтивне, те, що жило в жіночих ритуалах задовго до того, як з’явилися міфи про Артеміду.

А якщо ми почнемо копати глибше в зв’язки Атреміди в Летрині, то Павсаній дає нам прямий натяк на походження свята:

[6.22.10] Жителі Летрінів називали богиню Алфеєю через кохання до неї Алфея. Однак елійці, які віддавна товаришували з летрінцями, перенесли до цього міста культ Артеміди Елафії, що існував у них самих, і вважали, що вшановують Артеміду Алфею; так з часом богиня, яку називали Алфеєю, стала йменуватися Елафією.
[6.22.11] Гадаю, елійці назвали Артеміду Елафією через полювання на оленів (грецькою — *elaphos*). Самі ж вони кажуть, що Елафія — це ім’я місцевої жінки, яка виховала Артеміду. Приблизно за шість стадіїв від Летрінів розташоване озеро, що ніколи не пересихає; його діаметр становить близько трьох стадіїв.

Так, серед істориків, релігієзнавців та лінгвістів є теорія, що пов’язує цей епітет Артеміди з мінойським релігійним пластом, зокрема з богинею народження та родючості Іліфією (або Ейлейтією, грец. Εἰλείθυια, мінойське e-re-u-ti-ja).

Народження Афіни, афінський чорнофігурний кілікс, VI ст. до н. е., Метрополітен-музей, Нью-Йорк, США

Етимологічний зв’язок між Елафією (Елафією) та Іліфією/Ейлейтією будується на кількох наукових гіпотезах:

1. Лінгвістичний перехід (Субстратна теорія)
Відомий дослідник грецької релігії Мартін П. Нілссон (Martin P. Nilsson) та сучасні лінгвісти зазначають, що ім’я Ейлейтія (Іліфія) має догрецьке, мінойське походження. Коли індоєвропейські племена (греки) прийшли на Пелопоннес, вони переймали місцеві доеллінські культи.
В окремих регіонах, через специфіку діалектів (зокрема в Еліді та Аркадії), догрецьке ім’я богині-годувальниці могло трансформуватися. Схожість звучання мінойської Ейлейтії та грецького слова elaphos (олень) призвела до так званої народної етимології. Греки пізніших епох (як і сам Павсаній) почали пояснювати стародавнє, вже незрозуміле їм ім’я богині через близьке за звучанням полювання на оленів або вигадали міф про «місцеву жінку Елафію, що виховала Артеміду».

2. Функціональний зв’язок (Богиня-Годувальниця)
У мінойській та мікенській релігіях Іліфія була самостійною, могутньою богинею дітонародження та захисту немовлят. В класичній Греції її функції частково злилися з Артемідою, яка також стала покровителькою породіль та немовлят (Kourotrophos — «Годувальниця»).

Згадка Павсанія про те, що Елафія — це жінка, яка виховала (вигодувала) Артеміду, прямо вказує на міфологічний мотив божественної няньки або годувальниці. Для дослідників (наприклад, у працях К. Кереньї) це очевидний натяк на те, що за образом «жінки Елафії» стоїть давній доолімпійський культ богині-матері або богині-повитухи, тобто Іліфії, яку згодом «понизили» в ранзі до німфи або смертної виховательки Артеміди.

3. Культ Сосіполіса в Еліді
Додатковим доказом зв’язку є те, що саме в Еліді (неподалік від Летрін) існував дуже архаїчний культ хлопчика-рятівника Сосіполіса, якого вважали сином саме Іліфії (Ейлейтії). Це свідчить про те, що мінойський культ Іліфії в цій місцевості був надзвичайно сильним і глибоко вкоріненим.

«[6.20.2] Біля підніжжя гори Кроній, з північного боку… між скарбницями та горою, розташоване святилище Ейлейтії; у ньому вшановують Сосіполіса — місцеве божество з Еліди. Ейлейтію тут називають Олімпійською, а жрицю для неї обирають щороку. Жінка похилого віку, яка доглядає за Сосіполісом, також, згідно з елідським звичаєм, дотримується чистоти (целібату): вона носить воду для омивання бога й ставить перед ним ячмінні коржі, замішані на меді.

[6.20.3] У передній частині храму (адже він складається з двох частин) розташовані вівтар Ейлейтії та вхід для відвідувачів; у внутрішній частині вшановують Сосіполіса, і туди нікому не дозволено входити, окрім жінки, яка доглядає за богом, — причому вона мусить закривати голову й обличчя білим покривалом. Дівчата й заміжні жінки чекають у святилищі Ейлейтії, співаючи гімн; вони спалюють перед богом різноманітні пахощі, але узливання вином тут не практикують. Ім’я Сосіполіса закликають у свідки, коли складають найважливіші присяги.»

Тому, коли Павсаній записує дві версії походження імені Елафія — офіційну «мисливську» та народну «про виховательку», — сучасна наука бачить у цьому релігійний синкретизм: стародавня мінойська богиня Іліфія трансформувалася в епітет класичної Артеміди Елафії.

А тепер ми перейдемо до назви самих Елевсінських містерій. Бо назва міста Елевсін (Ἐλευσίς, Eleusis), назва потойбічного раю Елізіум (Ἠλύσιον πεδίον Elysium) та ім’я богині народження Іліфії (яку в критському/мінойському діалекті звали Елеутія, а на лінійному письмі Б записували як e-re-u-ti-ja) — це етимологічні «родичі».

Усі вони містять характерні догрецькі суфікси (на кшталт -υσ- чи -υια) та походять від одного прадавнього доіндоєвропейського кореня *alut- чи *elut-. Цей корінь пов’язують із концептом «прибуття», «звільнення», «пришестя», «появою на світ».

< *h₁leu̯dʰ-: це праіндоєвропейський (PIE) корінь, який означає рух, прибуття або зростання.

Таким чином:

• Елеутія (Іліфія): Та, що приходить на допомогу при народженні (виводить дитину з темряви лона на світло).
• Елевсін: Місце «пришестя» або «явлення» божества (місце, де Деметра явилася людям і де під час Елевсінських містерій «народжувалося» нове життя).

Зв’язок між Елевсіном та мінойською богинею Елеутією (Іліфією) є не лише лінгвістичним, а й глибоко релігійним:
• Іконографія смолоскипів: Іліфію на критських барельєфах та грецьких вазах могли відобразити із двома запаленими смолоскипами. Смолоскип символізував світло, яке допомагає дитині вийти з темряви материнського лона.
• Елевсінські містерії: Головним символом Елевсінських містерій також були смолоскипи. Ініціація (посвячення) в Елевсіні трактувалася дослідниками (наприклад, Карлом Кереньї) як духовне перенародження людини. Акт посвячення фактично дублював міф про пологи: міст (ініційований) проходив крізь темряву підземелля (символічне лоно) і виходив до зали, залитої світлом смолоскипів.
У деяких мінойських реконструкціях міфів дослідники навіть називають Іліфію «носійкою смолоскипа Аріадни в Підземному царстві», що є прямим прообразом елевсінського міфу про Персефону.

Але я маю звернути вашу увагу, що, мабуть, найголовніша «богиня зі смолоскипами» — це Геката , грецький її епітет — Dadouchos, тобто «факелоносиця».

Дивно, але Павсаній пише:

«[9.27.2] Більшість людей вважають Ерота наймолодшим із богів і сином Афродіти. Однак лікієць Олен, який склав найдавніші грецькі гімни, у гімні до Ейлейтії стверджує, що саме вона була матір’ю Ерота.»

Таким чином, Еліфія перегукується із Афродітою.

І тут ми повертаємося до вашого попереднього питання. Архаїчна Артеміда, мінойська Елеутія (Іліфія) та Елевсінські містерії — це частини одного великого культу Родючості, Життя та Смерті.

Коли греки асимілювали мінойську культуру, це прадавнє слово розпалося на кілька напрямків:
1. Стало назвою священного міста містерій перенародження (Елевсін).
2. Стало ім’ям богині фізичного народження (Іліфія/Елеутія).
3. В окремих регіонах Пелопоннесу (як-от в Еліді) злилося з культом Артеміди, перетворившись через народну етимологію на «мисливський» епітет Артеміда Елафія (олень).

А ще… в нас є гімн Каллімаха, де він називає Артеміду епітетом Упіс (або Опіс, грец. Οὖπις). Це неймовірно важлива деталь. Науковці (зокрема Мартін Нілссон) довели, що Упіс — це стародавнє догрецьке (мінойське або гіперборейське) ім’я богині народження, яка пізніше злилася з Іліфією та Артемідою.

«235… Й амазонок народ, що вподобав бійки у берега,
Біля Ефеса поставив тобі кумир дерев’яний.
У покров священного дуба, і жертви Гіппо створила.
240 Але інші танцювали навколо, о володарка Упіс,
Войовничий танець спочатку, щити обертаючи, а після
Хоровод по колу вели; пронизливий голос
Їм подавала сопілка, щоб у лад вони били стопами»
Гімн Каллімаха «До Артеміди»

• В оригіналі імені цариці амазонок звучить як Гіппо (Ἱππώ — від грецького hippos, «кобила», що вказує на тотемні кочові корені амазонок).
• βρέτας (bretas): Каллімах пише, що амазонки поставили не просто статую, а бретас. Це найдавніший тип дерев’яного ідола (кумира), який, за переказами, часто або падав з неба, або мав грубу, майже необроблену форму стовбура дерева. Це підкреслює архаїчність ефеського культу.
• ἄνασσ᾽ Οὖπι (anass’ Oupi — «володарка Упіс»): Пряме звернення до богині її догрецьким, мінойським ім’ям, про яке ми згадували. Слово anassa означає «цариця» або «володарка».
• κύκλῳ χορόν (kyklōi choron): Буквально «хоровод по колу» або «круговий танець». Саме цей тип кругового ритуального танцю, що виконувався вночі під звуки сопілки (αὐλὸς / aulos), згодом ліг в основу античних нічних бдінь — паннихіс (παννυχίς).

Давньогрецьке слова anassa (ἄνασσα) та мікенське/кіпрське wanassa (ϝάνασσα) — це одне й те саме слово, але в різних історичних та діалектних формах. У найдавнішій грецькій мові (мікенській епосі, II тис. до н. е.) існувала буква дигамма (записувалася як Ϝ), яка давала звук, схожий на англійське [w].
• Чоловічий титул правителя звучав як ванакс (ϝάναξ / wanax).
• Жіночий титул цариці або володарки звучав як ванасса (ϝάνασσα / wanassa). І це був більше жрецький титул, ніж соціальний.

На Кіпрі титулом Ванасса (або Ванасса Пафія — «Володарка міста Пафос») називали найголовнішу кіпрську богиню. У написах епохи бронзи та заліза її ім’я навіть не згадували — її так і звали просто: Ванасса (або «Теос» — Божество). Тільки пізніше, під впливом класичної Греції, її почали офіційно ототожнювати з Афродітою Кіпрідою. Проте за своєю природою ця кіпрська Ванасса була архаїчною Великою Богинею-Матір’ю, яка відповідала і за родючість, і за володарювання над дикою природою.

Так чиї ж були містерії, де жінки ховали своє обличчя під маскою, стираючи індивідуальність перед обличчям Великої Богині вночі? Що було в тому архаїчному прадавньому жіночому культі, коли були закладені містерії ритуальних танців, які Павсаній пізніше описував як паннихіс, а християнство трансформувало у свої літургійні форми?

Ейлатія — Еліфія — Упіс — Артеміда — Ванесса — Афродіта … Хто з них сховав своє обличчя в нашому колі, обернувшись звичайною жінкою?

Відповідь може бути отримана тільки під час аналогічної містерії, де твоє обличчя є маскою і у колі подруг ти танцюєш священні танці вночі.

І ще… лінгвістичний корінь Упіс виходить за межі Егейського басейну. У Бронзову добу, коли мінойський Крит активно взаємодіяв із Єгиптом, грецьке ім’я німфи Упіс знайшло своє дзеркало в єгипетському пантеоні. У давньоєгипетській космогонії лексема Wpes.t (Упес) буквально перекладається з єгипетської як «Та, що палає / спалює» або «Полум’яна». Упес не була ізольованим божеством, вона функціонувала як сакральний аспект (іпостась) богині Тефнут (а також сестер-левиць Сехмет та Хатор) у ролі Ока Ра (Ir.t R’).

Також у грецькій міфології Упіс (Опіс) фігурує у двох іпостасях: як епітет самої Артеміди і як гіперборейська німфа / діва в її почті, яка принесла перші жертви на Делос для народження Артеміди й Аполлона. Хто була ця панночка з Півночі?

Для мене все це натякає на архаїчну богиню Місяця з її нічними ритуалами в лісі. І тоді нам треба згадати за менад-вакханок, що теж натякають на трансовий екстаз прадавніх жіночих містерій.