Острів Афродити… Місце сили, де каміння зберігає таємниці, а хвилі нашіптують забуті легенди.

Жіночка стояла на березі, втратившись у сутінковому світлі. Її погляд упав на дивну прикрасу—обруч для волосся, сяючий у променях західного сонця, немов скарб, що чекає свого нового господаря. Камінчики грали всіма барвами, вабили…

«Яка краса!»—прошепотіла вона й простягнула руку, щоб підняти знахідку. Та перш ніж торкнутися металу, щось у ній здригнулося. Дрижання… наче холодний подих пронизав кістки.

Вона взяла прикрасу, зробила фото. Надіслала подрузі.

Ледь повідомлення дійшло, телефон завібрував.

— Не чіпай!—закричала подруга в голосовому. Її голос був хрипкий, неприродний.

Дівчина скривилася, розгублена.

— Що?

У відповідь тиша.

А потім ще один голосовий. Тепер спокійний, але пронизливий, як вістря ножа.

— Це скидання. Магічний обман. Хтось позбувся прокляття… і ти можеш його забрати.

Дівчина відступила. Її серце калатало, погляд ковзнув по прикрасі—здавалося, вона вже не світилася. Скорше її камінці чорніли, як безодня.

— Що… що це?

— Вінок безшлюбності. Ти візьмеш його—і він твій.

Холод пробіг шкірою. Вона закрила обличчя руками, та було пізно.

Каміння на обручі знову засвітилися.

А хвилі заговорили.

Сміялися.

Ждали.

Її вибору.

Подруга чаклунка відчула це. Вже за кілька хвилин вони стояли разом в полі уяві.

— Я можу зняти прокляття,—процідила чаклунка, занурюючись у потік древніх сил.

Вітер завихрився навколо, хвилі заговорили. Намагатися зняти прокляття означало побачити його історію… І те, що постало перед чаклункою, було темнішим, ніж звичайна магічна пастка.

Колись давно, цей обруч належав іншій жінці. Коханці могутнього чоловіка. Він був багатим. Впливовим. Але належав іншій. Його дружина знала. Вона відчувала, як він вислизає з її рук, як його думки линуть до тієї іншої, тієї, що затопила його розум чарами. Тоді вона звернулася до чаклунки.Шепотіла слова, тремтіла, впивалася нігтями в долоні. «Не буде у неї щастя. Нехай вінок безшлюбності буде її долею!»

Закляття було сильним. Коханка відчула, як усе навколо неї почало руйнуватися. Чоловік, що обіцяв усе, раптом почав забувати її. Інші шанувальники—зникати. Та й вона була не з тих, хто здається. Її руки торкнулися прадавньої магії. Зняти прокляття повністю вона не змогла, але змогла перенести його. 

На цей обруч. На прикрасу, яку тепер тримала в руках жіночка, що випадково підібрала її на березі.

Подруга чаклунка вдивлялася в минуле, мов у безодню.

— Це не просто магічна пастка. Це відгомін давньої війни. Закляття, що кочує з рук у руки.

Подруга зблідла.

— Ми можемо позбутися його?

Чаклунка задумалася.

— Можемо, але воно повинне повернутися до того, хто його створив. Тільки так карма замкнеться.

Хвилі заговорили голосніше, вітер затремтів. Вони знали, що робити.

Магія не прощає. Вона лише перерозподіляє прокляття. І коло завжди замикається.

Панянки поклали прикрасу на край моря. Хвилі ледве торкалися берега та сором’язливо шепотіли у пісок. Але здавалося, що вода знала більше, ніж хотіла сказати. Ось вона тихо підкралася й почала гратися із камінчиками, що мерехтіли у сутінковому світлі.

І раптом—підступний ривок. Вода слизнула по металу, а потім, немов хижак, що отримав свою здобич, приховала його під темною товщею.

Прикраса ще мить боролася, коливалася між водою й повітрям, між берегом і безкрайнім горизонтом. Та море вже вирішило її долю. Хвилі розкрили свої обійми ширше, закрутили її в глибокому вирі, змусили каміння згаснути.

 

21.04.2025©Неймовірні історії за Магією Історії та Історією Магії від Ежені МакКвін.