Згідно із грецькими міфами у Деметри був ще облік із конською головою. Саме в ньому вона кохалася із Посейдоном. 

Чи можуть бути сучасні бритьскі традиціі на зимове солнцестояння відлунням грецької традиції поважання матінки землі в той час?

Чи може то відгук готсько-кельстко-гальских-германских рітуалів із головою коняки на жердині перед будівлею? 

Чи досталася слов’янська традиція «водити коня» (водити кобилу, рядити коня, вбирати кобилу, поховати кобылу, купання коня, водити русалку, польск. Chodzenie z konikiem ) на Святкі на Красну Горку, а іноді й на Пасхальний  та Русальний тиждень,   від  «кельтскої вуалі» ?  Звідси традиція троїцьких обрядів де ряженого замінювало опудало «коня»: кінський череп, одягнений на ціпок? Й традиція, коли виготовлену з дерева голову коня носили по селу, а потім кидали у річку, до яру, розбивали тощо. Чи звідси Білоруська Мара у вігляді прикрашеной квітами голови коня, що має бути потоплена на Купалу?

Може усе те від скіфів та їх коней у рітуалах поховання?

А може ще раніше від культури поховання конів у часи бронзм? 

Чи все нам досталось від дуже прадавніх часів жертвоприношення коня як тварини Сонця індоєвропейцями та відбилося у царском рітуалі “ашвамедхі” вед?

Всі ці версії мают сенс. 

Але я хочу вам розповісти про традицію валлійців, які теж до сьогодення святкують взимку із водінням коня. Ну не зовсім коня, а його черепа. Й зветься цей рітуал Mari Lwyd. англ. Grey Mare чи Сірий Кінь.

Валлійський переклад цього слова, Сіра Кобила (Сіра грива), пов’язує його зі спадщиною блідих коней у кельтській та британській міфології, багато з яких можуть переходити до підземного світу.  

Блідий колір зазвичай у міфології  жителів Альбіону мають тварини з потойбічного світу. Так Cwn Annwn («Собаки Annwn» або «Собаки Пекла») — валлійські сіро-білі гончі підземного світу, червоновухі білі казкові собаки Дикого Полювання. Біла свиня належить Керрідвен, а біла корова та біла лебідь до Бриджит. 

Ми можемо знайти й християнську версію дійства. Її бачать у перекладі Mari Lwyd (Y Fari Lwyd) як «Сіра Мері». Тому деякі вчені пов’язують її з легендою, пов’язаною з історією Різдва. Вагітну коняку вигнали зі стайні, коли прибула Марія, мати Ісуса. Бідна коняка  блукала темрявою по землі, намагаючись знайти нове місце, щоб народити лоша. Так так й блукає доси. Цікавий “камінчик” до святого образу. 

Із цим святочним черепом-конякою у Уєльсі зазвичай ще й ходить загадкова персоналія яку називають Біла Леді. Й ця дама може нам нагадати про прекрасну Ріаннон, що з’являється верхи на великому білому коні в першій гілці Мабіногіону, де ніхто не може її наздогнати доки не попросять зупинитися. Цю версію ми й роздивимся. 

Mari Lwyd в Уельсі проходить між Різдвом і Дванадцятою ніччю. Для обряду одну людину одягають в білий балахон, а на ціпок встановлюють кінський череп, прикрашений стрічками та розетками, а замість очей вставляють скельця. Очі коняки мали сіяти вогнями. 

(Тут я би згадала мою улюблену казку за дівчину, якої баба Яга дала черепа із палаючими очима, якими вона спалила своїх ворогів.) 

Дівчата та юнакі у цьому карнавалі можуть вдягатися як протилежна стать, бо це також час для гендерного перегортання. 

І ось вся ця кумпанія ходить домами й сперечається образливими віршами із господярями. ВІРШАМИ!!! Цей рітуал зветься pwnco —  «пісня виклику» та відрізняється дуже грубими речами. 

Це дуже схоже на так званий flyting. Це слово походить від давньоанглійського дієслова flītan , що означає «сваритися». Флайтинг — це ритуальний, поетичний обмін образами, який практикувався в основному між 5 і 16 століттями. Приклади флайтингу можна знайти в шотландській , давній , середньовічній та сучасній кельтській , давньоанглійській , середньоанглійській та скандинавській літературах, де фігурують як історичні, так і міфологічні персонажі. Обмін ставав надзвичайно провокативним, часто включав звинувачення в боягузтві чи сексуальному збоченні. 

Але скоріше за все в сьогоденні, усі ці “флайтинги”, трасформувалися у колядки-carolls  із побажаннями добра та щастя. Бо змінюються люди та ії культура та ідеали — й змінюються обрядові тексті, але не форма. 

По звичаю господари в Уєльсі образливо й грубо у віршах сперечаються щоб не пустити коняку до хати. Гості пояснюють співая, чому їм потрібно увійти. А мешканець будинку співає, чому їх не можна впустити. Це йде туди-сюди, доки у мешканця не зникає жодних причин не пускати маскарадників усередину. 

Побачити цю кумпанію, та співати сперечаючись з ними має добру ознаку, що рік буде щасливим. Тому власники будиночку опраються не дуже завзято. А коли “мари-ллвідовці” війдуть до них, частують усіх теплім пивом у невеликих мідних глеках, вівсяним печивівом та пирогами.

Де зазвичай брали раніше цю конячу голову, інформації нема. Але є унікальний приклад, наведений у розповіді Гауера , у якому голову зберігали похованою протягом року, викопуючи лише для використання під час різдвяного сезону. 

Чи може це бути наслідком дуже старовинних часів, коли могли вікопувати голову жертвенної коняки? Бо британські арехологи знаходили не тільки жертовни поховання коней, но й поодиночни голови коней, які пов’язують із прадавніми магічними рітуалами.

До речі, памятаєте за скифські поховальни рітуали де з коней знімали шкуру та ставили навруг кургана на жординах. А перші рітуали жертвоприношення коня у ми маємо записани у Ведах. 

Ітак у валлійців ми маємо: жертовну потойбічну конячку завжди жіночого полу, Білу Леді (богиню, русалку?), що хочут зайти до дому людей. З ними сперічаються за допомогою грубого флайтинга у вершах. 

Час для сього рітуалу зима близко до сонцестояння. Тобто лімінальні часи, коли потойбічни істоти приходять до людей. 

Хто ж в нас може бути ця Біла Панночка. 

Чи може бути Біла Леді бути наслідком вірування у кельтску богиню Белісаму (галь. Belesama ; епіграфічно Bηλησαμα ), яка можливо була богинею озера та річки (як і русалка)?

Галльський теонім Belesama традиційно тлумачиться як «дуже світлий», що походить від індоєвропейського кореня *bʰelH- («білий, сяючий»; пор. літ. báltas «білий», грецьке φαλόσ phalós «білий», арм. .bal ‘блідість’, гот. bala ‘сірий’) додається до суфікса найвищого ступеня * — isamā. 

Богиня із якою можливо пов’язана отруйна галлюциногенна рослина біліна. 

Чи то богиня кельтів Епона яка обернулась на Ріаннон (proto-celtic *rїganї queen) у пізніши часи? 

Кельтська Ekurini, від протокельсткого кін -ek та королева -rїganї. 

Велика Кобила від галл. назви коня -epos  — Епона галлів,  культ якої був дуже поширений на теренах Римської імперії з 1 по 3 вік н.е. Eponae Reginae або кінська богиня королева (Horse Goddess Queen). Й ми даже знаємо день, коли світкували їй пошану. Ця дата в нас є з календарного напису із Cuidi..Ломбарді, Италія — 18 грудня!!! Тобто поруч із так званими “святкамі”. 

І ось тут я мою нагадати за так звани терени лімесу. Тобто де римська імперія та світ праслов’ян зустрічалися та обмінювались багато чим. Й там знайдено багато посвячень богині Епоні. Бо вона йшла по світу разом із вояками Риму. До речі серед которих були й “варвари” із різних земель. Й робили ці люди храми, алтарі та посвяченя до богині. Із цих посвячень ми й дізналися терріторій де вклонялися Епоні.  

Ви можете прочитати написи, які були присвячені «серпневої» Богині:

Жертвопринесення до Епони було за звичайним римським способом, як і для інших божеств. Тобто тварини, ладан і вино із  сосуда patera. Дві такі срібні патери, одна з написом Епони, а друга із зображенням, імовірно, Епони, відомі з гори Руднік (Сербія, Югославія) і зараз знаходяться в музеї Белграда [CIL III #6332a; Ламбрехтс с.126; Reinach 1895 #119].  

Ця богиня повязувалась також із клятвами. Бо ми знаємо від Ювенала, которий у восьмій сатирі згадує про жертвоприношення на вівтарі Юпітера у зв’язку з клятвою Епоні, де була її намальована “ікона”.  Тобто в неї були й “ікони”-зображення. 

За алтар Епони згадує Апулей в його творі “Золотий осел” позначаючи, що алтар був прикрашен розами. 

На жаль дуже мало інформаціі, про тварин але великий кам’яний барельєф Епони з Бейхінгена (Баден-Вюртемберг, Німеччина) показує Епону на верхній панелі та праворуч від нижньої панелі, двох чоловіків, які приносять у жертву свиню [Magnen & Thévenot пластина 62, Шлейермахер, с.130]. 

І ось тут маю нагадати за жертвоприношення свиноматок у слов’ян  та 12 поросят що сидять на 12 гілках, як відображеня календарного циклу.  

Та якщо версія, що київський Подол побудован по схемі римського табору реальна, то виникає багато питань де насправді той кордон лімісу був та як далеко заходили на терени римські вояки. Нагадую, що в нас є знайдений в Полтавщині римський воїнский диплом. Є римські монеті та інше начіння. 

А якщо ми згадаємо грецькі города та їх торговців, які подорожували аж до Алтаю та Боспорське царство, то ми побачимо дуже велики зв’язки Терен із Римською імперією. Бо дзеркала, які знаходять по різних куточках світу були часто теж із грецьких колоній Терен.

Наприклад пурпурні мушлі із Тіра (сучасна Сірія), які були звичайним амулетом для жінок Черняховскох культурі (2-5 ст.), нам показують ці зв’язки із ніби далеким Середземномор’ям.  А є ще знахідки єгипетських фаянсових бусін та багато іншого з-за дальніх морей, що можна побачити у Київському історичному музею. 

Але повернемося до Епони. В останній раз вона зявляється у записі Aurelius Celmens Prudentius (северная Испания)  на початку 5 століття ( чи наприкінці 4) як поширена постать. 

Починаються темні століття коли християнство починає боротися із усіми проявами інших традицій. Ще у 385 році св. Аігустін сказав:

“Якшо ви коли-небудь почуєте, що хтось займається цією найбруднішлю практикою вдягання як кінь або олень, накажить його найбільш суворо”.  

Й його наступники зробили що могли. Однако у манускрипті 14 століття ми можемо побачити людей у масках оленя, коня та зайця танцюючих із жінками. Тобто щось осталося не глядячи на релігійни заборони. Олен, конь та заєць (?), можливі відгуки-символи прадавніх богинь нікуди не подівалися. Тобто усе трасформувалося до рітуалу. Бо це було настількі важливо, що не можна було його усунути із святкування. 

Й кожного року в різних містах Англії та слов’янського світу знов співають вірши та входить у дім коняка із іншого світе у супроводі Білої Пани, щоб принести щастя та добру долю людям. 

А у Міногабіноні скаче у золотих шатах на білой коняке Ріаннон й ніхто не може її наздогнати. І тількі коли Пвіл (Pwyll) просить її зупинится, вона робить це. Бо це любов. Але наша панночка вже не вільна й має піти за короля іншого свята. Й юнаку тре битися із цим іншомирником, якщо він хоче отримати прекрасну жінку. Щоб пройти ініціацю одруженням із Богинею Землі стати справжним королем. 

Вам це не напоминає казки, що ми знаємо іх дитинства? Герой зустрічає та втрачає коханну, яку краде цар іншого світу. Й герой шукає свою любов та б’ється із супротивником визволяючи кохану. 

Та коли відьма скаче на Хомі Бруті, не нагадує чи вам це історію ініціації юнака, яка волись існувала? 

Ще одна цікава річь те, що в Ірландії та Уельсі є традиция закопувати конячи черепа під основу будинку. По чотирьом кутам чи під порогом ибо центральним камінням.  А іноді просто у крокви. Для того щоб зло не зайшло до будинку. 

Є фіксація цього рітуалу у 1897 році, коли робітники поклали голову коня у траншею для каплиці Methodist (Littleport, Cambridgeshire). На питання — навіщо, вони казали що від ведьмовства та зла.  

Черепи коней, можливо, відігравали захисну роль. У Ірландії один череп був знайдений похованим у ямі біля входу у великий ранньосередньовічний форт у Баронстауні, поблизу Тари. Століттями раніше, виставка кінських черепів могла охороняти частину периметра табору Бетлсбері, городища у Вілтширі (Batlesbury Camp, a hillfort in Wiltshire.).

Аналогічний рітуал закладной жертви існував  у словян які теж закопували коня (частини) під порогом або кутом споруджуваної хати. (2. стр. 259).

Крім того ми знаємо рітуали полабських слов‘ян та Аркони. 

А прадавній ірландський рітуал ініціації короля мі з вами читаємо у казках де старий король має скупатися у чані із окропом щоб умерти, та віддати трон молодому юнаку, которому допомагає чаклунка жінка та чарівний коник.  Та ця історія також має дуже прадавні коріння. 

Ви можете казати, що у казці панянка була біла (!!! тобто кольору потойбічного світу) либідь. 

Але Ріаннон ще й повелителька птиц, які гіпнотизують людей та наводять її чари. Небесна Либідь та земна Кобилиця це два обличчя прадавньої богині посилають нам свій подих із прадавнини. 

Ось так кріз рітуал й доси богиня, даруюча королівскую владу та право на землю, чарівна королева  та сонячна кобилиця  женеться за дітлахами наприкінці кожного року в образі кінського черепа.

А її інший образ скаче просто неба на схилі стародавнього пагорба бронзового часу Британії охороняя її жителів.  

Бо охорона території майже завжди була пов’язана з війною. Й богиня, що була головною, мала отримати війскові атрибути для захисту терріторіі та мешканців від загарбників. Богинею яку закликають під час конфлікту. Тому не треба думати, що Ріаннон просто білявка. Вона сонячна грозна войовнича леді. 

А може вона праонука ведічних богінь, повязаная лінією давнини із Ушас (Uşás – „Світанок”) із Вед? 

“Вона піднялась на всю широчінь, обернена до всіх. Яскраво вбрана, вона ясно засяяла. Золотиста, прекрасновида, мати корів, провідниця днів зазоріла. Щаслива, ведучи за собою Око Богів, ведучи прекрасного Білого Коня, з’явилась Ушас, забарвлена променями, з яскравими дарами розширюючись по всьому світу” (РВ.VII.77.2–3).

Тому у валлійському рітуалі ми можете наживо побачити прадавній ритуал повязаний із сонячною Богинею на білій кобилиці. 

Чому кобилиці? Тому що на монетах у кельтів ми можемо побачити жінку та кобилиць. Й у рітуалі ірландських королів теж кобилиця.

Тому, коли ви бачите усіх цих кумедних коників на зимові свята, згадайте які міфи вони несуть та посміхнитесь. Та посперечайтесь насолоджуючись участью в сивої історії всесвіту. Бо теперь ви знаєте звідки можливо до нас дійшли колядки, із яких часів й про що вони можливо колись були насправді. Та про кельтську вуаль черняховської культурі на теренах, яка мала звязки із усією тогочасною цивілізацією.

Й можливо досі, на рушниках із кониками, ми бачимо ту прадавню кельтску богиню. Й поруч з нею її чарівни птахи та коло сонця.

А може це прадавня казка Терен «Кобиляча голова», яка можливо відібражає колишній рітуал ініціації жінок у лісі із зооморфною істотою, після якого до дівчини швидко прибувають свати. Й кельто-сармати чи сармато-фракійці, чи готи разнесли цю історію по світу аж до Туманного Альбіону. Бо хто зна де казка починається, а де вона закінчується.

Та завершити хочу словами із Ригведи “нехай цей скакун принесе нам добрій скот та добрих коней, хлопчиків ( від мене — та дівчат, бо світ змінився із патріархальних часів рігведи), й усе що живить багатство”. 

Copyright©ЄженіМакквін — 2023

 Література:

1.Lyle L Tompsen. The Mari Lwyd and the Horse Queen: Palimpsests of Ancient ideas Masters Thesis.

2.Aleksander Gieysztor. MITOLOGIA SŁOWIAN.