Ніч розстелилася як велика оксамитова карта, прорізана смугами неонових акордів. А в ній тихо колихався простір сновидінь. У ньому легким ароматом часу плили стрічки наслідків дій. Вони пахли кармою: солоно‑металевий присмак змін, гірка солодкість старих провин і дим пам’яті втілень, що ніколи не розвіювався.
Небо тут не було синім; воно било в такт ударам басу, переливалося фіолетом і ржавим золотом, ніби старі вінілові платівки, що піснею ллються з досвіду людини, яке приховано у підсвідомому.
Але там, поза межами примарного марева людства, люди при владі замовляли поодинокі сліди так само, як купують квитки на шоу — оплата, наказ, продажна тиша.
Та одного разу їхній голос поставив замовлення на тих, хто стояв поперек планів знищення. Тих, на кого напрямки вказало пророцтво. На “партизан карми”, яких знали тільки за вивітреною легендою, але ніхто ніколи не бачив.
Замовлення знищити цих загадкових людей прийняла могутня Магиня‑воїн із Тіні. Ця жінка з’являлася, як звук, що заходить у скрипку: велика, витончена і злорадно престижна в уміжлених кругах. Її ім’я ніколи не вимовляли повністю, бо боялися накласти на нього клеймо долі. За багато втілень вона зібрала в собі істот, наче коштовні підвіски: силу богині‑громовержи, хитрість лисої духи, гостроту крила хижого ангела та багато інших. В її очах були арки битв і смуги миру, у кишенях — порошки й аркани, що робили з повітря вироки. Вона вміла знаходити карму за запахом: це був солонувато‑квасний шлейф, у якому крилися мотиви й провини.
Магиня‑воїн блукала закутками снів, шукаючи тих, від кого пахло можливістю обнулити карму, повернути Долю, виправити внутрішній кришталь. І кожен провулок її мандрів відкривав сцену. Одного разу вона потрапила на рок‑концерт, де гітара, як клинок, різала простір. Іншим разом її занесло на поп‑шоу зі скляними хореографіями, де голоси були світлом. Ще далі — театр, як форум старих богів, що сперечалися, смакуючи власні легенди. За ним — танець бодхісатв із дакінами, котрі кидали в повітря серпантини співчуття й катастрофи.
Музика сновидінь “партизан карми” була пасткою: вона замінювала обличчя на маски, голоси — на мантри, а рухи — на стріли. Магиня пробувала аркани: руни, що тиснули на ті фігури, стискали їхні формули, намагалися витягти істини. Аркани пищали й шипіли, але не чіплялися. Яд уколу, прокляття в пляшці — усе тануло в цій колисці звуків.
І нарешті вона виявила трьох. Перша була як змарнілий рудимент прадавньої влади — задубіла, але гостра; друга — як екран, що втомився від відображень, і постійно ставила захист; третя — та, що зорієнтувалася навпростець і мала відчуття виходу. Перша, втомлена від протистоянь, повідомила іншим про ту, хто шукає. Друга, виснажена від оборони, доручила третій знайти вихід. Вони грали за своїми правилами, але їхні напрямки знищити нападників не співпадали з тринадцятьма правилами. Тому вони озиралися, прислухалися і намагалися зрозуміти, з ким мають справу.
Вони бачили, що напади створює не звичайна людина, а… не злякаюся цього слова — “колектив” істот, що були тісно сплетені за багато втілень сильною волею людини, яка намагалася вижити в лякаючому світі. Бо великий страх може породжувати велике бажання вижити будь‑якою ціною… навіть викривленням своєї Долі… й саме для цього навчитися керувати Долею. Так… не визнати й прийняти своє, а взяти те, що інші звуть щастям, благополуччям, безпекою.
Тому заглянули у космічний колодязь три подруги й стали дивитися в саме першоджерело.
Пам’ять про перші втілення в цієї магині-воїна була схожа на скриньку з дитячими іграшками: перша істота, її ключ, мала ім’я, що звучало як дзвіночок у порожній кімнаті.
Мудра з‑поміж трьох сказала: виймемо першу — ту, що дала владу керувати Долею, замість прийняття свого Шляха. Вони не екзорцизували просто в лоб, не ламали щитових голосів. Вони діставали акуратно, як старий музикант видобуває струну — суголосно, по ноті.
Коли вивільнили ту першу маленьку істоту, вона не загриміла, не закричала — її ім’я було тихе, як насіння, що стукає об стінки горщика. Її випустили на волю. Вона була крихітна, але її світло було чисте й гостре, як прожектор на сцені без акторів. Та що завжди знаходить вихід посміхалася посмішкою Чеширського котика, випускаючи в небо маленьку істоту.
Після того, як основу вийняли, почалося те, що всі відчували в кістках, але ніхто не наважився подивитися. Піраміда влади над Долею, побудована на хитких прив’язках, затремтіла. Те, що тримало велику магиню в її силі й статусі, було не тільки аркани й гроші, але підпірка — та перша істота, що виконувала роль живої шпильки. Коли її пустили, магиня лишилася зі споконвічною порожнечею в грудях, з рідинами, що витікали з її вічних рукоятей. Її велич упала так, неначе обірваний трос скинув дзвінок із дзвіниці.
Ніхто не дивився далі, бо очевидною була мета: коли нижній камінець рухається, все інше хитнеться. Хтось почув, як у сновидінні десь попід сценою заглухло ритм‑серце — і зрозумів, що настала кінцева нота. Історія закінчилася мовчанням, що пахло старою смолою й прохолодою зачинених кінотеатрів.
Після фінального акорду у повітрі залишився слід — не більше й не менше, ніж запах першої істоти: солодкий, гіркий, як перше визнання в темряві.
Люди при владі лайнулися і перерахували свої рахунки; ті, хто стояв поперек планів, продовжували танцювати між нотами, знаючи, що світ володіє новою тріщиною.
А магиня — колись велика, колись усім відома — стала тінню, що йде по краю кадру, і більше ніхто не знав, чи вона впала, чи знову перевтілилася, чи просто сіла й слухала іншу пісню.
Казка закінчилася так, як закінчуються найстаріші платівки: останній рядок, тон, що зникає в небі. Та в кожного, хто її почув, залишився свій відголосок: страх, полегкість, смуток і трохи підозри, що кожна велика піраміда тримається на маленькій істоті з дитячим іменем.
Copyright©ЕженіМакКвін-2025