Купалась жіночка у небокраю
Занурювала до самих зірочок, моя краля.
Зорю Зоряницю пряла із рожевих хвильок
Кохання просила та маленьких діток.
Та ще, щоб лани були родючими,
А дівчата були співучими
Та матуся не журилася
І добро у хаті водилося
Щоб війна нарешті скінчилася
Чоловіки додому на радість та любов повернулися.
Уклонялась до Землі матінки
Вітерець рушниками бавила
Батька Сонця піснею славила. 
Молитва онуки Макоші
До семи зірок злетіла
Богів, що давно заснули
Із забуття пробудила.
Повстань пам’ять із самого донця криниці! 
Наповни повітря дзвоном,
Прошепчи давні слова
Відкрий очі на забуте буття!
Недолю замкни, Долю відімкни!
Зоряний шлях в очах давніх Богів запали!
Повстали велетні Неба
До Білої гори поспішають
На трони свої сідають
Та слово своє промовляють:
Нехай усі вороги згинуть
Та нашу землю покинуть.
Лад опанує, чвари зникнуть
Люди старовину згадають
Давні слова пролунають.
Бо той, хто минуле забув
Долю свою відвернув.
Сонце та Місяц,
Сім зірочок,
Біла гора,
Лоно Землі,
Печера Змії.
Пам’ять не спи!
Те, що забули — в нас пробуди!

Copyright©ЄженіМакКвін 2018

Поділитися в соціальних мережах