Метеликом пурхнула тиша на долоні  

Пливе туманами до мене давнина,

Де на межі темряви і проміння

Небесний янгол розгортає два крила.  

Одне, як оксамит, сама безодня

Що марить владою та силою без меж.

А друге ледь видать – тоненька смужка світла,

Сповита музикою, що прийшла з Небес.

Я обернулась мавкою з Полісся

Та невидимкою до місяця зліта

Де Янгол сивий, мудрий та предвічний  

Мені два крила Долі простяга.

Але для танку мавки, влада марна.

Безмежна сила ніжно не співа

Тому у Янгола Судьби та Долі  

Лише одне крило я обрала.  

Сміється Янгол: – От дурне дівчисько,

Візьми те, що у світі поважають!

До чого через терен люди йдуть,

Любов втрачають, зраджують, вбивають.

Те, що в очах людських до верху підійме

– А я казала: тю, ой, то таке!

Нема до сили надзвичайного бажання.

Та на що поетесі влада, світом керування?

Коли є істина в очах у сліпоокого музики

Де бачення живе, як світ й пітьма сповиті,

Та як до дна Хаосу впасти, але душу не розбити.

І до зірок із Божого Вінця злетіти, але серце не спалити.

На крилах рими доленько моя.

Бо там де рима є, там є і два крила.

І знов сміється Янгол: – Ти поглянь,

Яка у нас розумниця мала.

І світла смужкою закрив мої вуста.

– То тайна про яку ніхто не має знати

Що ритм та рима вище сили, грошей, влади.

Бо з ними можна до Небес злітати

І у безпеці до нестримних адських хвиль пірнати.

Та бачити, як світ й пітьма сповиті,

В очах осліплого, прадавнього музики

Що й є насправді Всесвіту Творець,

Володар рими, ритмів та сердець.

І ти його донька,

Ти його голос, що лунає піснею небес.  

То віковічна тайна поетес.

Тому навік замовкни мавко, дівчинко моя,

Бо доля поетеси – це журба.

Вона завжди жадає погляду Небесного Отця

Осліплого Предвічного Музики

До нього усі помисли привиті…   

Чи напиши! Нехай дізнаються усі,

Насправді хто творить вірші!

Розтанула печатка на губах

Але лишилось сяйво на устах.

Та бачення, як світ та тьма сповиті

В очах осліплого Предвічного Музики.

Copyright©ЕженіМакКвін2018