Марк Туллій Ціцерон. Про природу богів

Джерело: М.Т.Ціцерон. Про державу. Про закони. Про природу богів. К.: Основи, 1998. 476 с. — С.: 247-402.

Книга перша

1. У філософи досі багато такого, що не має належного пояснення. Ти, Бруте (1), про це добре знаєш. Особливо важким і темним є питання про природу богів (2). Воно і для пізнання духу вельми важливе, і для упорядження релігії необхідне. Із цього питання вельми вчені мужі висловили такі різні і такі суперечливі думки, що є підстави гадати, ніби причиною і початком філософії повинно бути незнання (3). І мудро чинять академіки, які утримуються від схвалення сумнівних речей. Адже що може бути ганебнішим за легковажність? Або безглуздішим і негіднішим за впертість та непоступливість мудрого мужа в обстоюванні неправдивого? Або коли, анітрохи не сумніваючись, такий муж захищає щось недостатньо досліджене і продумане?

2.Так само і в цьому питанні. Більшість уважає, що боги існують. Це дуже правдоподібно. Адже й сама природа нас до цього приводить. Однак Протагор висловлював сумнів. А Діагор Мелійський і Теодор з Кіренаїки навіть вважали, що богів узагалі немає. Ті ж, які визнавали існування богів, настільки розходяться в міркуваннях, що всі їхні думки навіть важко перелічити. Багато хто говорить і про зовнішність богів, і про їхнє місцезнаходження, і про спосіб життя. І щодо всього цього серед філософів існує величезна розбіжність поглядів. Головне ж у цьому питанні: чи перебувають боги у повній бездіяльності, ні в що не втручаються, зовсім не піклуються про [світ] і про керування ним, а чи, навпаки, від самого початку, як усе створили і встановили, [всім у світі] безмежний час правлять і все приводять у рух? Ось у чому особливо велика розбіжність думок. І якщо все це не розтлумачити, то люди неодмінно перебуватимуть у великій омані і невігластві стосовно найважливіших речей.

II.

3. Є і були раніше філософи(4), які вважають, що боги зовсім не піклуються про людські справи. Якщо їхня думка правдива, то яким може бути благочестя (pietas)? Якою — побожність (sanctitas)? Якою — релігія (religio)? Адже все те, що мусимо чисто і свято воздавати богам, має сенс лише тоді, коли вони помічають це і коли родові людському безсмертні боги за це якось віддячують. Якщо ж боги не можуть нам допомогти, і не хочуть, і зовсім не піклуються про нас, і не звертають уваги на те, що ми робимо; і якщо вони не можуть виявити жодного впливу на людське життя,- тоді для чого безсмертних богів шанувати, їм дякувати, звертатися до них із молитвами?

Як усі інші чесноти, так і побожність не може бути тільки у зовнішніх лицемірних виявах. А якщо не буде пошана до богів, то разом з нею неодмінно зникнуть і пощана до богів та релігія. Якщо ж і вони зникнуть, то настане великий переворот у [всьому] житті і велике замішання.

4. І я не знаю, чи зі зникненням пошани до богів не зникнуть також віра (fides), і людська спільнота, і найдосконаліша зі всіх чеснот — справедливість?

Є й інші філософи (5), до того ж великі та шляхетні, які гадають, що всім світом керує і править розум богів. І не лише це, а й те, що долю людей боги також передбачають і ними опікуються. Бо [ці філософи] вважають, що і люди, і все те, що Земля породжує, і зміни погоди, і зміни пір року, і зміни на небі, від яких залежить ріст і дозрівання земних плодів,- все це безсмертними богами передбачено для роду людського. І вони (про це буде ще сказано далі) наводять як доказ багато чого такого, аж часом здається, ніби безсмертні боги все влаштували [навмисне] на потребу людям. Але Карнеад висунув проти [цих філософів] так багато, що у людей неледачого розуму збудив бажання відшукати істину.

5. Бо це таке питання, щодо якого розходяться думки не тільки невігласів, але й учених людей. Думки ж ці такі різні і такі суперечливі, що, цілком можливо,- всі вони неправдиві; правдивою ж може бути лише одна думка.

III.

Міркуючи над цим питанням, ми можемо і доброзичливих критиків заспокоїти, і злостивих лайливців спростувати. Одні з них пожалкують, що нападали на мене, а інші втішаться, що навчилися. Адже тих, хто по-дружньому ділиться своїми сумнівами, треба вчити. Тим же, хто вороже нападає [на нас], треба давати відсіч.

6. Я знаю, що про мої книги (яких я створив у великій кількості за короткий час), було багато розмов і різних міркувань. Одні дивуються, звідки у мене виник такий потяг до філософування, інші хочуть знати мою думку стосовно того чи іншого предмета. А багатьом здається дивовижним, що я віддаю перевагу тій філософії, яка, бачте, відбирає світло і ніби оповиває речі якоюсь пітьмою, і чому це я раптом взяв під свою опіку давно вже покинуте вчення (6). Але зовсім не випадково я вдався до філософії і немало витратив праці й зусиль на неї від часів ранньої юності, і більш за все тоді, коли здавалося, що я зовсім мало займаюся філософією. Про це свідчать і [мої] промови, сповнені висловлювань філософів, і близькі стосунки з найученішими людьми, якими завжди славився дім наш, і те, що моїми вчителями були найвідоміші вчені: Діодот, Філон, Антіох, Посідоній.

7. А оскільки всі філософські приписи можна застосувати в житті, то, гадаю, і в громадських та в приватних справах я чинив так, як приписує розум (ratio) і наука (doctrina).

IV.

Якщо ж хтось запитає, що спонукало мене так пізно взятися за письмовий виклад усього цього, то нема нічого легшого, ніж дати на це відповідь. Коли мене втомила бездіяльність, а стан держави був таким, що в ній мусила правити і про неї дбати лише одна людина(7), тоді я вирішив, що передусім заради самої держави слід викласти нашим людям філософію. Я гадав, що важливо і для краси, і для звеличення нашої держави, аби такі важливі та славні речі були викладені також і латиною. І я аніскільки не жалкую за згайнованою працею, тому що бачу, як мій приклад запалив у багатьох бажання не лише вивчати, але й самим писати [про філософію]. Адже дуже багато [римлян], які вивчили грецькі науки, не могли передати засвоєні ними знання своїм співгромадянам, бо не вірили, ніби сприйняте ними від греків можна викласти латиною. Я ж у цій царині, як мені здається, не поступлюся грекам навіть багатством слів.

9. Спонукала мене звернутися до цього ще й душевна скорбота (8) — наслідок великого й тяжкого удару долі. Якби я міг знайти більшу втіху від якогось іншого заняття, я б, напевно, вдався до нього [а не до філософії]. Отож я не знайшов нічого кращого, як вдатися не тільки до читання книг, але й до вивчення філософії. Однак її розділи і всі частини найлегше пізнати, якщо ці питання викласти письмово. Адже у всьому цьому є дивовижна послідовність, через що одне здається пов’язаним з другим, і все між собою поєднане і переплетене.

10. Але ті, хто питає, що я сам думаю про той чи інший предмет, виявляють допитливість більшу, ніж слід. Адже при обговоренні треба, певна річ, надавати більшого значення силі доказів, аніж авторитетові. Тому тим, хто бажає навчитися, авторитет учителя здебільшого приносить навіть шкоду, бо вони перестають самі міркувати і вважають безперечними тільки судження тієї особи, яку шанують. Я не схвалюю того, що відомо про пітагорійців, які, стверджуючи щось при обговоренні (і при цьому у них запитаєш: «Чому так?») — звичайно відповідають: «Сам сказав!» «Сам» — тобто Пітагор (9). Такою великою виявилась сила упередженої думки, що авторитет став діяти навіть без доказів.

11. А тим, кого дивує, чому я пішов за цим ученням [академіків], я, здається, достатньо відповів у чотирьох моїх книгах про цю школу (10). І зовсім я не взяв під свою опіку школу, покинуту й занедбану. Бо зі смертю людей не гинуть і їхні думки; їм, можливо, лише не вистачає [того] сяйва, [яке виходило від їхніх] авторів. Так стоїть справа і з методом (ratio) [цієї школи] у філософії — все заперечувати і ні про що не висловлювати певної думки. [Цей метод], започаткований Сократом и, був відновлений Аркесилаєм, підкріплений Карнеадом і дожив до наших днів, хоч я згоден, що в самій Греції він майже осиротів. Утім, гадаю, що це сталося не з вини Академії, а через глупоту людей. Бо коли велика справа — засвоїти окремі вчення, то наскільки ж більша — вивчити всі! А це необхідно зробити тим, хто задля віднайдення істини поставив собі за мету виступити і проти всіх філософів, і за всіх.

12. Я не стверджую, що багато чого досягнув у цій такій важливій і такій важкій справі, але що до цього прагнув — зізнаюсь. Щоправда, не може бути, щоб ті, хто дотримується цього методу у філософії, не мали для себе взірця. Про це я говорив у іншому місці більш докладно, та оскільки деякі люди надто нетямкі й забудькуваті, то їм, певно, треба частіше нагадувати. Ми не з тих, кому здається, що нічого немає правдивого, але з тих, хто стверджує, що до всього правдивого приєднано дещицю неправдивого; воно так подібне до правдивого, що нема жодної ознаки, за якою їх можна було б розрізнити. Із чого також випливає, що є багато ймовірного, яке хоч і не охоплюється розумом, але, оскільки має вигляд і виразного, і ясного, може керувати життям мудрої людини.

VI.

13. Та час уже позбутися всякого лихослів’я, доступно викласти думки філософів про природу богів, немовби скликавши їх докупи, щоб філософи самі розважили, яка з їхніх думок правильна. Ось тоді вже Академія буде в моїх очах виглядати впертою, якщо виявиться, що або всі [філософи дійдуть одної думки], або з’явиться один із них, який відкриє, що саме є правдивим. Отож я можу вигукнути услід за тим [закоханим у «Сінефебах»] (12):

О безсмертні боги і усі громадяни, також юнаки наші,

Вас закликаю, прошу, вимагаю, настійно і слізно благаю вас!

Але не про таку дурничку, на яку той жалівся, що нібито справді

…Жахливі у нас чиняться і великі злочини:

…Гроші від свого коханця блудниця брати відмовляється …

14. Тож нехай [філософи], зібравшись разом, розмірковують, обговорюють лише важливе. Хай думають про релігію, благочестя, набожність, обряди, віру, клятву, а також про храми, святилища, урочисті жертвопринесення; про самі ауспіції, якими я тепер керую (13). Адже все це також стосується питання про безсмертних богів. І, напевно, суперечки з цього найважливішого питання між найученішими людьми змусять засумніватися навіть тих, хто вважає себе найбільшими знавцями.

15. Я часто спостерігав подібне, особливо ж одного разу, коли у мого друга Г. Коти відбулося ґрунтовне і докладне обговорення цього питання — про безсмертних богів. Це було під час Латинських свят (14). Я прийшов до нього на його прохання і запрошення і знайшов друга у вітальні за бесідою з сенатором Г. Велеєм, якого в той час епікурійці ставили на перше місце [серед своїх]. Там був також Кв. Луцілій Бальб, який досяг таких успіхів у стоїчній філософи, що його порівнювали з найзнаменитішими грецькими стоїками. Побачивши мене, Кота сказав: «Ти прийшов дуже вчасно. У мене саме почалась бесіда з Велеєм із дуже важливого питання. Тому тобі з твоєю схильністю [до подібного роду обговорень] буде аж ніяк не зайве побути з нами».

VII.

16. «І мені теж,- відповів я,- здається, що я прийшов, як ти говориш, вчасно. Бо тут зійшлись ви — три глави трьох головних шкіл (15) [у філософії]. І якби тут був ще М. Пізон, то жодна філософська школа, із тих принаймні, які нині в пошані, не лишилася б без свого представника». На це Кота [заперечив]: «Якщо книга нашого Антіоха, яку він недавно надіслав Бальбу, говорить правду, то в тебе нема жодних підстав [шкодувати], що відсутній твій друг Пізон. Тому що, на думку Антіоха, стоїки з перипатетиками по суті згодні, а розходяться лише у словах. Хотілося б знати, що ти, Бальбе, думаєш про цей твір».- «Що я думаю? — мовив той.- Я здивований, що Антіох, людина вельми проникливого розуму, не помітив великої різниці між стоїками (які розрізняють морально гідне (honesta) і зручне (commoda) не лише за назвою, а й за родом) і перипатетиками, які змішують моральне зі зручним, через що вони розрізняються за величиною і ніби за ступенем, але не за родом. А це хоч і маленька суперечність у словах, однак вельми велика по суті.

17. Втім, про це іншим разом, а тепер, якщо ваша ласка, повернімося до того, з чого почали обговорення».

«І мені так само здається,- сказав Кота і, поглянувши на мене, додав: — А щоб той, хто прийшов пізніше, знав, про що йдеться, скажу: про природу богів. Це питання мені завжди здавалося і здається надзвичайно темним, і мені б хотілося довідатися від Велея, якої думки про це Епікур. Тому, Велею, якщо не важко, повтори, з чого ти почав».- «Я повторю, хоча він прийшов на допомогу не мені, а тобі,- сказав, усміхаючись, Велей.- Адже ви обоє вчились у того ж Філона нічого не знати».- «Чому ми вчились,- зауважив я,- це хай покаже Кота. Я ж хотів би, щоб ти вважав мене не помічником йому, а слухачем, і до того ж неупередженим, який може вільно міркувати і не пов’язаний потребою хоч-не-хоч приставати до якоїсь певної думки».

VIII.

18. Тоді Велей (16), як то водиться серед таких (17), дуже самовпевнено, понад усе побоюючись, певно, аби не подумали, ніби він у чомусь має сумнів, і з таким виглядом, ніби щойно покинув зібрання богів та спустився із Епікурових міжсвітів (18), сказав: «Вислухайте ж не порожні та хибні думки, не про Платонового бога з „Тімея», майстра-будівничого всесвіту, не про віщу бабу (19) стоїків Пронойя, яку можна латиною назвати providentia (провидіння), і не про сам [ніби] наділений душею і почуттям світ (такий собі кулеподібний палаючий бог, що обертається) — диковинну вигадку марудних філософів, що втратили здоровий глузд.

19. Бо якими очима [душі] зміг побачити ваш Платон майстерність богів у такій великій справі? Якими знаряддями бог користувався, коли творив світ? Якими важелями? Які застосовував машини? Хто були богові помічниками в такій великій будові? Яким чином могли слухатись і коритися волі зодчого повітря, вогонь, вода, земля? І звідки виникли ті п’ять форм(20) (із яких утворилося все решта), які, вдало поєднуючись, утворюють душу і породжують відчуття? Довго б довелося говорити про ці речі, більше схожі на бажане, ніж на відкрите [розумом].

20. Але ось що у Платона заслуговує пальмової галузки: сам він (хто твердив, ніби всесвіт не лише виник, але мало не зроблений руками) говорить також, що цей всесвіт буде існувати вічно! (21) Чи можна мати його за людину, що, як мовиться, хоча б трохи прилучилась до природознавства (physiologia) (22), тобто природничої науки, якщо він твердить, що раз народжене може бути вічним? Чи є така сполука, яка ніколи не розпадається? Або хіба є таке, що має початок, але не має кінця? Якщо ваша Пронойя, Луцілію, така сама, [як бог Платона], то я ставлю тобі ті самі питання, які щойно ставив: про помічників, машини, про організацію і підготовку всієї цієї великої справи. Якщо ж ця [Пронойя] щось інше, то чому вона створила світ смертним, а не вічним, яким його зробив бог Платона? (23)

21. Нарешті, від обох вас я хотів би довідатися, чому творці світу несподівано прокинулися після того, як проспали незліченні віки? Адже, якщо й не було ніякого світу, віки ж бо були? Я говорю не про ті віки, які складаються з днів, ночей, років, бо усвідомлюю, що всього цього без обертання світу бути просто не могло. Але ж існувала споконвіку якась вічність, що жодними одиницями часу не вимірювалася, а якою була її тривалість, неможливо навіть уявити, бо в свідомості не вкладається, що був якийсь час, коли ніякого часу не було.

22. От я й питаю тебе, Бальбе, чому ваша Пронойя протягом цього величезного проміжку часу зволікала? Праці уникала? Але ж це божества не стосується! Яка праця, коли всі стихії слухалися божества — небо, вогонь, земля, моря? І що могло спонукати бога, немов едила(24), так забажати прикрасити всесвіт зірками і світилами? Якщо для того, щоб йому самому стало затишніше жити, то до цього він, певно, протягом нескінченного часу жив у пітьмі, ніби в якійсь халупі. А потім, треба гадати, бог став радіти тій переміні, яка постала на небі і на землі, прикрашених так, як ми їх нині бачимо. Але яка це могла бути радість для бога? А якщо була, то чи міг він обходитись без неї такий довгий час?

23. А може, як ви звичайно говорите, бог усе це влаштував заради людей? (25) Заради мудреців? У цьому разі він витратив так багато зусиль для (вельми) малої кількості людей. Чи, може, для дурнів? Але, по-перше, не було в бога підстав робити добру послугу негідним людям. Потім, чого він цим досягнув, якщо всі дурники, без сумніву, є найнещаснішими людьми, тому що вони дурні? їх слід вважати більш гідними співчуття, ніж осуду. І потім, у житті так багато напастей, які мудрому легше знести, бо він уміє розумно врівноважити їх благами життя. Дурні ж не можуть ні уникнути майбутніх напастей, ні знести ті, які вже трапились.

24.Ті ж, хто стверджував, що сам світ живий і розумний, ніяк не могли уявити собі, якої ж форми може набрати природа розумного духу. Про це я ще скажу згодом. 24. А тепер лише висловлю подив з приводу невігластва людей, які твердять, що жива істота безсмертна і разом з тим блаженна; вона повинна мати форму кулі лише тому, що, як стверджує Платон, нема форми, досконалішої за неї. А мені, наприклад, здається досконалішим циліндр, або куб, або конус, або піраміда. А який спосіб життя приписують цьому кулястому богові? Він вічно обертається, і до того ж з такою швидкістю, рівну якій навіть уявити неможливо. Тому не можу уявити, як він, будучи при цьому таким, може мати розум і блаженство (26). Чому те, що навіть ледь впливає на наше тіло, як, наприклад, холод або сонячний жар, і сприймається як неприємне, не повинно вважатися неприємним також для бога? А земля, оскільки вона є часткою всесвіту, є також частиною бога. Тим часом на землі, як ми знаємо, є величезні необжиті і необроблені простори, одні з яких висохли від спеки внаслідок близькості до сонця, а інші — закоцюбли під снігом та інеєм через те, що сонце далеко від них. Але якщо всесвіт — бог, то виходить, що у бога якісь частини тіла розпечені, а якісь — задубіли від холоду?

25. Оце, Луцілію, такі ваші [однодумці]! Що ж до поглядів інших, то я звернуся [тепер] до першого з колишніх [філософів]. Талес Мілетський, який першим досліджував ці питання, оголосив, що основа усіх речей — вода. А бог — це той розум (mens), який усе з води створив. Але якщо боги можуть бути без відчуття і розуму, то навіщо Талес поєднав воду з розумом, а розум з водою, коли сам розум може існувати без будь-якого тіла? На думку ж Анаксимандра, боги народжуються (з’являючись через тривалі проміжки часу), а також помирають; вони у нього — незліченні світи. Але ми, хіба можемо ми уявити собі бога інакше, ніж вічним? 26. Пізніше Анаксимен вирішив, що богом є повітря, яке народжується, не має розміру, нескінченне і завжди в русі. Неначе те, що не має жодної форми, може бути богом. Адже богові більше личить мати образ, і не якийсь там, а найдосконаліший. Та все те, що народжується, повинно померти.

26. Далі, Анаксагор, який прийняв учення від Анаксимена, перший з усіх стверджував, що упорядженість і рух речей зумовлені й чиняться силоміць та з наміром нескінченного розуму. При цьому він не збагнув ні того, що в нескінченному не може бути жодного руху і разом з тим здатності відчувати, ні того, що взагалі не може бути жодного відчуття, з допомогою якого сама природа відчувала б зовнішній вплив. Далі, якщо [Анаксагор] уявляв собі цей «розум» як якусь живу істоту, то всередині неї повинно бути щось таке, внаслідок чого вона може бути названа живою істотою. Але що може бути всередині розуму?

Отож він повинен бути оточений зовнішнім тілом.

27. Та оскільки це [Анаксагорові] не до вподоби, то лишається нічим не прикритий простий розум, не пов’язаний ні з чим, за допомогою чого він міг би відчувати. Наш розум, як мені здається, цього не в змозі осягнути.

А Алкмеон із Кротона, який приписав Сонцю, Місяцеві та решті зірок (і, крім того, душі) божественність, не подумав про те, що він приписав смертним речам безсмертя(27). І Пітагор, вважаючи, що існує душа, яка охоплює всю природу і проникає до всіх її частин, а з тієї душі походять і наші душі (28), не бачив, що бог, від якого відокремлюються людські душі, цим самим роздирається на частини, шматується.

А коли людські душі бувають нещасні (що трапляється з вельми багатьма), то, отже, нещасною буває частина бога, а цього бути не може.

28. І чому б людській душі не бути всезнаючою, коли б вона була богом? І ще — яким чином цей бог, якщо він ніщо інше, як душа, був усаджений або влитий у світ?

Пізніше Ксенофан твердив, що оскільки все має розум і до того ж безмежний, то все воно також є богом. Що стосується розуму, то [Ксенофанові] можна заперечити те саме, що й іншим. А стосовно нескінченності можна заперечити ще більше, оскільки не може бути, щоб у ній існувало щось таке, що відчуває і було колись приєднаним.

Далі. Парменід — цей створює своєю уявою щось схоже на вінок (29), який він так і не називає «вінком», від якого постійно іде спекотне сяйво і який оперізує небо. Він називає це богом. [Але що це за бог], в якому ні фігури божої, ні відчуття не можна собі уявити? І багато ще чого він припускає дивовижного, обожнює війну, чвари, хіть та інше цьому подібне, яке або недугою, або сном, або забуттям, або давністю усувається. Те саме він говорить і про зірки (30). Але все це як таке, що спростоване в іншому місці, тут можна опустити.

XII.

29. Емпедокл, який грішить і багато в чому іншому, якнайглибше помиляється також у міркуванні про богів. Бо вважає чотири стихії(31) (з яких, на його думку, складається все) божественними. Але ж очевидно, що стихії виникають та зникають (32) і що вони позбавлені відчуття. І Протагор, який заявив, що у нього нема найменшої ясності в питанні про богів (є вони т и нема їх і які вони), певно, також мав сумнів стосоьно самої природи богів. А Демокріт, який зараховував до числа богів то образи, які всюди навколо нас, то ту природу(33), яка ці образи випромінює із себе і видає це за наше знання і розуміння? Хіба він не помилявся? Твердячи, що нема нічого вічного (34), оскільки ніщо не лишається завжди в одному стані, цим самим [Демокріт] хіба не усуває цілком бога так, що про нього і згадки жодної не зостається?

А повітря, яке Діоген із Аполонії використав як ознаку бога, хіба воно може мати відчуття? Та і який вигляд може бути пристойним для бога?

30. Дуже довго можна говорити про непослідовність Платона, який в «Тімеї» твердить, що батька цього світу неможливо назвати (35), а в «Законах» — що не слід і дошукуватися, що таке бог(36). А оскільки, [на думку Платона], бог є безтілесним (як греки говорять, асбматон), то взагалі не можна зрозуміти, яким він може бути. Бо [в такому разі] він неминуче повинен бути позбавлений властивості відчувати, позбавлений також мудрості, нездатний відчувати задоволення, а ми ж пов’язуємо це все з поняттям про богів. Однак той же [Платон] в «Тімеї» і «Законах» говорить, що богом є і всесвіт, і небо, і зірки, і земля, і душі, і ті божества, яких ми визнаємо згідно зі звичаями наших предків. Але ж думки останніх і самі по собі хибні, і поміж собою вступають у вельми велику суперечність.

31. Так само й Ксенофонт грішить майже тим самим, хоча й менш багатослівно. Бо у своїх книгах, де викладає бесіди Сократа, [Ксенофонт] змушує того говорити, що не слід дошукуватись, який вигляд у бога; і що сонце й душа — це бог (37). До того ж він говорить то про одного бога, то про багатьох. Це ті ж самі помилки, на які ми вказали у Платона.

XIII.

32. Та й Антистен у книзі, яка називається «Фізик», кажучи, що народних богів багато, але природний тільки один, знищує цим самим силу і природу богів. Майже так само Спевсип, ідучи за своїм дядьком Платоном, говорить, що є якась жива сила, яка всім править. Цим він намагається позбавити людей можливості пізнавати богів.

33. І Арістотель у третій книзі «Про філософію»(38), йдучи за своїм учителем, теж багато наплутав. Бо він то приписує всю божественність розумові, то говорить, що сам світ — це бог (39), то ставить на чолі світу когось іншого і покладає на нього обов’язок якимось певним кругообігом спрямовувати й зберігати рух світу. Разом з тим він називає богом небесний вогонь(40), не розуміючи, що небо — лише частина світу, який [сам же Арістотель] в іншому місці називає богом. Але яким чином небо при такій швидкості обертання може зберегти божественне відчуття? І потім, де перебувають ці численні боги(41), якщо і небо вважати богом? Якщо ж він вважає, що бог не має тіла, то цим він позбавляє його всякого відчуття, а також і мудрості. Далі, яким чином безтілесний бог може рухатися або ж яким чином він сам, перебуваючи в постійному русі, може бути спокійним і блаженним? (42)

34. Та і Ксенократ (43), теж учень Платона, не розважливіший за нього в цьому питанні. У своїх книгах про природу богів (44) він зовсім не описує божественний образ. Він говорить, що богів вісім: з них п’ять — ті зорі, які називають блукаючими, і один, який складається з усіх разом узятих решти зірок, нерухомо прикріплених до неба,- ніби так просто уявити собі одне цілісне божество, яке складається із розкиданих частин. Він ще додав сьомого бога — Сонце і восьмого — Люну-Місяць. В якому розумінні ці боги можуть бути блаженними, збагнути неможливо. Гераклід Понтійський, із тієї ж школи Платона, наповнив свої книги дитячими казками. Він також вважає божественними то світ, то розум. Божественністю він наділив і планети, а в бога віднімає здатність відчувати і приписує йому змінну форму. У тій же книзі [і Гераклід] зараховує до богів небо і землю.

35. А непостійність Теофраста просто неможливо витримати. Він ставить на перше місце за божественністю то розум, то небо, то небесні сузір’я і зірки. Не слід також слухати і його учня Стратона, прозваного «фізиком». Цей вважає, що вся божественна сила міститься в природі і тому там слід шукати причини народження, збільшення, зменшення всіх речей, але нема в ній зовсім ні відчуттів, ні вигляду.

XIV.

36. Зенон же (тепер я перейду вже, Бальбе, до ваших) вважає божественним природний закон, який має силу повелівати справедливим і перешкоджати протилежному. Як він робить цей закон живою істотою, ми не можемо збагнути, хоча нам, звичайно, бажано, щоби він був живим. Але цей же філософ в іншому місці називає богом етер. Отож спробуйте уявити собі бога, який нічого не відчуває і не відповідає нам ні на молитви, ні на прохання, ні на обітниці.

А в інших книгах він вважає, що якийсь сенс (ratio), який поширюється на всю природу, наділений божественною силою. Він же приписує те саме зіркам, потім рокам, місяцям, змінам пір року. А коли береться тлумачити теогонію Гесіода, тобто походження богів (45), то цілком нищить звичні для нас загальноприйняті уявлення про богів. Бо він не зараховує до богів ні Юпітера, ні Юнону, ні Весту, ані якесь інше божество, яке має власне ім’я. Натомість учить, що цими іменами були наділені в алегоричному значенні неживі, німі об’єкти природи.

37. Не меншої помилки припускається в своєму судженні учень [Зенона] Арістон, котрий вважає, що неможливо пізнати, який вигляд має божество (46). Він говорить, що богові не притаманне відчуття, і має сумнів навіть, чи бог жива істота (animans). А Клеант, який разом зі згаданим стоїком слухав Зенона, один раз говорить, що сам світ є богом; другий раз — наділяє цією назвою розум і душу (animus) всієї природи; третій раз вирішує, що справжній бог — це небесний вогонь, що називається етером, який від нас найдалі і найвище, з усіх боків нас оточує, огортає і все охоплює. Він же, немов марячи, в тих книгах, які написав, виступаючи проти чуттєвої насолоди, то вигадує якийсь образ і зовнішність бога, то божественністю наділяє зірки, то вважає, що нема нічого бо-жественнішого за розмисел. Виходить, що в нього ніде зовсім не виявляється те божество, яке ми пізнаємо нашим розумом, прагнучи, щоб поняття про нього збігалося з тим, що закладене в нашій душі (47).

38. А Персій, слухач того ж Зенона, говорить, що богами стали визнавати людей, які винайшли щось дуже корисне для поліпшення життя. І найбільш корисні та рятівні речі було названо іменами богів (48). Він навіть говорить, що ці речі не лише вигадані богами, але й самі є божественними. Але що може бути безглуздішим, ніж наділити божою гідністю брудні й потворні речі (49) або ж знищенних смертю людей зарахувати до богів, причому все пошанування їх буде полягати в прояві глибокої скорботи?

39. А ось Хрисіп, який вважається найхитромудрішим тлумачем маячні стоїків, збирає великий натовп невідомих богів (50). До того ж настільки невідомих, що ми не можемо навіть приблизно їх уявити, хоча наш розум, здається, може уявити що завгодно.

Він ще говорить, що божественна сила закладена в розмислі, а також у душі та розумі всієї природи (universa natura). І сам світ, твердить він,- це бог і всюдисутнє розлиття його духу. Він запевняє, що бог — це головна сутність світу, яка міститься в розумі і в розмислі; яка все сукупно містить у собі, все охоплює, у все проникає. А ще він говорить, що бог — це фатальна сила й невідворотність майбутніх подій. Крім того, він запевняє, що бог — це вогонь і те, що я раніше назвав,- етер. Потім — усе, що за своєю природою може текти й поширюватись (51), як, наприклад, вода, земля, повітря; що бог — це також Сонце, Місяць, зірки, Природа, яка містить у собі все, а ще — люди, які досягли безсмертя.

40. Він же твердить, що етер — це те, що люди називають Юпітером, а повітря, яке поширюється над морями,- це Нептун. А земля — це те, що називається Церерою. У такий спосіб він тлумачить імена і решти богів. Він ще говорить, що сила постійного і вічного закону, який нібито є провідником життя і наставником в обов’язках,- це Юпітер; а також називає Юпітером фатальну невідворотність і віковічну істинність майбутніх подій. У всьому цьому, однак, нема нічого такого, в чому б ми могли бачити наявність божественної сили.

41. Усі ці твердження можна прочитати в його першій книзі про природу богів. У другій же книзі він намагається казочки Орфея, Мусея, Гесіода й Гомера погодити з тим, що сам написав у першій книзі про безсмертних богів; узгодити так, що може видатися, ніби ці найдавніші поети, самі того не підозрюючи, були стоїками. Ідучи за ним, Діоген Вавілонський у книзі, названій «Про Мінерву», відносить народження Юпітером богині-діви та її походження до галузі природознавства, відокремивши це від вигадок.

XVI.

42. Те, що я виклав, швидше схоже на маячню шаленців, ніж на думки філософів, але безглузде й те, що поширили поети, які завдавали тим більшої шкоди, чим чарівнішою була їхня мова. Бо вивели вони богів, охоплених гнівом і шаліючих від хіті; примусили нас побачити їхні війни, битви, рани; крім того, їхню зненависть, чвари, суперечки, народження, смерть (52), сварки, скарги, вияви найневгамовнішої пристрасті, подружньої зради, заковування в кайдани, співжиття зі смертними і, як наслідок,- народження смертного нащадка від безсмертних.

43. До хибних поглядів поетів слід приєднати ще вигадки магів та шал єгиптян у цьому ж руслі; а ще — уявлення темного натовпу, які внаслідок незнання цих істин вкрай непостійні. Той, хто розсудить, наскільки всі ці міркування непродумані та безглузді, повинен благоговійно схилитися перед Епікуром і віднести його до числа тих самих [богів] (53), про яких сьогодні йде мова. Адже лише він один побачив, що боги існують тому, що сама природа в душі кожної людини зробила позначку про них. Чи є таке плем’я або такий рід людей, який би без усякого навчання не мав певної антиципації про богів — того, що Епікур називає пролепсін, тобто деякі вгадані наперед душею уявлення про речі; уявлення, без яких нікому ні зрозуміти неможливо, ні дослідити, ні розміркувати. Силу і користь цієї висунутої Епікуром тези (rationem) ми пізнаємо з відомої книги божественного Епікура «Про критерій, або Канон».

XVII.

44. Отож тепер ви вже бачите ясно, що ми заклали тверду основу для подальшого обговорення порушеного питання. Бо якщо слід вважати істинною ту думку, що грунтується не на якомусь приписі, або звичаї, або законі, а на одностайній і твердій згоді всіх, то необхідно визнати, що боги існують саме тому, що знання про це закладені в нас або, краще сказати, є вродженими. Те, з чим усі від природи згодні, неодмінно повинно бути правдивим. Отже, треба визнати, що боги існують. А оскільки це майже спільна думка не лише філософів, але й людей невчених, то визнаємо, що в нас є, як я раніше сказав, антиципація, або попереднє знання про богів. «Адже новим поняттям доводиться давати нові назви. Сам Епікур назвав прблепсін те, що раніше ніхто цим словом не називав». І на тій же підставі будемо вважати, що боги блаженні й безсмертні.

45. Тому що сама природа, яка вклала в нас уяву про богів, закарбувала в нашому розумі, щоб ми вважали їх вічними і блаженними. А якщо це так, тоді справедливий також вислів Епікура: «Те, що вічне і блаженне, ні саме не має жодних клопотів, ні іня ому їх не завдає. Відтак йому чужі і гнів, і милосердя, бо все подібне є виявом слабкості».

Якби ми не домагались нічого іншого, лишень благочестивого шанування богів і позбавлення від забобонів, то й сказаного було б достатньо. Бо досконалу природу богів уже тому повинні благочестиво шанувати люди, що вона вічна і найблаженніша,- адже все видатне справедливо заслуговує глибокої поваги. Так було б усунено весь страх перед силою і гнівом богів, оскільки зрозуміло, що коли істоті блаженній і безсмертній не притаманні ні гнів, ні ласка, то це означає, що з боку богів їй не загрожує нічого страшного. Але для потвердження цієї думки наш розум досліджує також, яка зовнішність божества, які його спосіб життя і розумова діяльність.

XVIII.

46. Що стосується зовнішнього вигляду богів, то тут почасти природа нас наставляє, почасти вчить розум. Від природи ми, люди всіх країн, уявляємо собі богів не інакше, як у людській подобі. Бо хто спроможний — у сні чи навіч — уявити собі бога в якомусь іншому вигляді? Утім, щоб не зводити все до первісних уявлень, покажемо, що і розум говорить те ж саме.

47. [Істоті] вельми чудовій через те, що вона блаженна або вічна, годиться й виглядати вельми красиво. А що може бути красивішим за людину? А розташування частин її тіла, поєднання ліній? Що може бути красивішим за її фігуру, за образ?

Адже ось ви, Луцілію (я не чіпаю нашого Коти, який говорить то одне, то інше)(54), коли описуєте, який майстерний у своїй творчості бог, звичайно показуєте це на прикладі людини, у тілі якої все створено не лише для користі, але й для краси.

48. Отож якщо людське тіло переважає за формою всі живі істоти, а бог — жива о ;ухотворена істота (animam), то, звісно, його зовнішність найкраща. Оскільки ж відомо, що боги найвищою мірою блаженні (а блаженним може бути лише той, хто доброчесний, а доброчесність не може бути без розуму, а розум може бути тільки у людини), тоді слід визнати, що боги мають людську подобу.

49. Однак цей образ не є тілом, але ніби й тіло; не має крові, але ніби й має кров.

XIX.

50. Хоча Епікур це своє вельми дотепне відкриття виклав настільки тонко, що не кожен спроможний збагнути його, я, однак, покладаючись на вашу проникливість, скажу про це коротше, ніж того вимагає справа.

Епікур же (який не тільки розумом побачив потаємне і приховане, але й ніби рукою його намацав), учить, що сила і природа богів такі, що їх можна збагнути не відчуттям, а розумом; не за якоюсь густиною або за числом, (як ті [тільця], які через їхню цінність називає він стеремніа [тверді]), а внаслідок сприйняття образів, які йдуть від них. А оскільки нескінченний потік цілком подібних образів виникає з безлічі атомів і лине до нас, то наш розум з найбільшою насолодою лине до них і, занурюючись у них, усвідомлює, що існує природа — і блаженна, і вічна.

Для вирішення цього питання дуже важливо збагнути значення нескінченності, що найвищою мірою заслуговує всебічного й уважного розгляду. Необхідно зрозуміти, що її природа характеризується тим, що всьому подібному відповідає подібне. Епікур це назвав ісономіа, тобто «рівномірним розподілом» (55). І з цього випливає, що коли так багато смертних, то і безсмертних повинно бути не менше; і якщо без ліку руйнівних сил, то незліченною має бути й кількість творчих.

Ви, Бальбе, маєте звичку питати у нас, як живуть боги, як вони проводять час. Очевидно, життя їхнє таке, що неможливо вигадати нічого блаженнішого, нічого багатшого на всілякі блага.

51. Через те, що бог нічого не робить, він не обтяжений жодною працею, не перебирає на себе жодних справ. Він насолоджується своєю мудрістю та доброчинністю і знає напевно, що ці вельми великі й вічні насолоди він завжди буде відчувати.

52. Такого бога справедливо можна назвати найщасливішим, вашого ж — справжнім страдником. Бо якщо бог — це сам світ, який із вражаючою швидкістю обертається навколо небесної осі, не зупиняючись ні на мить, то чи можна уявити собі більш клопітне життя? Адже неможливо бути блаженним, не маючи спокою. А якщо в самому світі є бог, який править, керує, дотримується порядку в пересуванні зірок, зміні пір року; піклується про регулярні зміни у природі; дбає про землі й моря, про життя і життєві блага людей,- тоді воістину цей бог заплутався у вельми неприємних і обтяжливих клопотах.

53. Ми не вважаємо життя щасливим, коли на душі спокій і нема жодних обов’язків. І той, хто навчив нас усьому, що знаємо, показує також, що світ створений природою. Для неї це було неважко. Для природи створення світу (яке, на вашу думку, не могло відбутися без божественного втручання) було досить легкою справою, тому природа творила, творить і буде творити незліченні світи. Але ви (оскільки не бачите, яким чином природа без якогось розуму може це робити) вдаєтеся до бога, як це роблять поети, автори трагедій, котрі часто просто не знають, як довести дію до завершення.

54. Звичайно, ви б не просили сприяння у бога, якби уявили собі всю безмірність, безмежність, величезну протяжність простору, до якого дух лине і в якому мандрує, перетинаючи його вздовж і впоперек, та все ж не бачить жодного краю чи берега, до якого він міг би пристати. І ось у цій безмірності широти, довжини, висоти снує сила-силенна безлічі атомів, які, хапаючись один за одного, з’єднуються. Від цього й утворюються тіла різних форм і видів, які, на вашу думку, ніяк не могли бути створені без ковальських міхів та кувалди. Таким чином, ви посадили на нашу шию вічного пана, якого ми повинні боятися вдень і вночі. Бо хто ж не буде боятися бога, який усе передбачає, обмірковує, помічає; який всюди втручається і завжди у клопотах?

55. Звідси у вас з’явилася, по-перше, та фатальна необхідність, яку ви називаєте геймарменен (долею). Хоч би що трапилося, ви говорите, що це постає від віковічної істини і викликано нерозривною послідовністю причин. Але чого варта філософія, якій, немов старій бабі (та й то неосвіченій), здається, ніби все походить від долі? Звідси ж і ваша мантіке (мистецтво віщування), що латиною називається «дивінація» (divi-natio), від якої, коли б захотіли вас слухати, ми б заразилися такою забобонністю, що мусили б шанувати [як святих] і гаруспіків, і авгурів, і віщунів, і тлумачів снів.

56. Позбавлені Епікуром цих страхів і одержавши через нього свободу, ми не боїмося тих, хто (як ми розуміємо) ні собі не завдадуть жодної неприємності, ні іншому її не чинять. Ми благочестиво і побожно поклоняємося богам, шануючи чудову і досконалу їхню природу.

Одначе я вже побоююсь, коли б, захопившись, не затягнути надто свою мову. Хоч і важко буде розгляд такого великого і такого важливого питання залишити незакінченим, але розумніше з мого боку було б, певно, не стільки говорити, скільки слухати».

XXI.

57. Тоді Кота, із властивою йому поштивістю, мовив: «Але якби ти, Велею, нічого не сказав, то і від мене, певна річ, теж не зміг би нічого почути. Бо мені зазвичай не так легко спадають на думку докази на захист істинного, як на спростування хибного. Це зі мною часто бувало і раніше, і зараз ось, коли слухав тебе. Запитай мене, яка, на мій погляд, природа богів, і я тобі, мабуть, нічого не відповім. Запитай, чи вважаю я природу богів такою, якою ти її зобразив, і я скажу: по-моєму, нічого подібного. Але, перш ніж підійти до розгляду того, що тобою було висловлено, скажу, що я думаю про тебе самого.

58. Я часто чув, як відомий твій друг Л. Крас, анітрохи не сумніваючись, підносив тебе вище за всіх [римських] епікурійців і лише небагатьох грецьких ставив нарівні з тобою. Та оскільки я знав про його величезну прихильність до тебе, то вважав, що він через це дещо перебільшує твої чесноти. Я ж, хоч і не схильний хвалити людину в її присутності, однак вважаю, що ти дуже ясно висловився з цього темного й важкого питання і твій виклад був не тільки плідний думками, але й красномовніший, ніж звичайно буває у ваших (56). 59. Коли я був у Атенах, то часто слухав Зенона, якого наш Філон(57) звичайно називав корифеєм епікурійців, і до того ж слухав я його за порадою самого Філона. Я певний, що порадив мені це [Філон] для того, аби я, послухавши міркування глави епікурійців, легше міг судити, як їх краще можна спростувати. Бо він говорив не так, як більшість із [них], але таким же чином, як ти: чітко, вагомо, красномовно. Та дуже часто, слухаючи його, як ось і тебе тепер, мені було образливо усвідомлювати, що такий великий розум прийшов до такої (з дозволу сказати, поверхової) безглуздої думки.

59. Проте і сам я нині не запропоную нічого кращого. Як я вже говорив, майже з усіх питань, а особливо фізичних (58), я швидше міг би сказати, чого немає, ніж що є.

XXII.

Якщо запитаєш мене, що таке бог або який він, то я пошлюся на Симоніда, який, коли його про це саме запитав тиран Гієрон, зажадав собі один день на роздуми. Коли [Гієрон] повторив своє запитання наступного дня, [Симонід] попросив уже два дні. Коли ж він кожного разу став подвоювати число днів, здивований Гієрон запитав, чому він так робить? Тому, відповів той, що чим довше я розмірковую, тим це питання здається мені темнішим. Я ж думаю, що Симонід, який був не лише гарним поетом, але й у інших питаннях, як переказують, людиною вченою і мудрою, оскільки в його голові зродилося багато глибоких і тонких думок, став сумніватися, яка з них найправдивіша і, нарешті, зовсім втратив надію визначити її.

61. А твій Епікур (бо волію краще сперечатися з ним, ніж з тобою), що він сказав такого, гідного не те що філософії, але навіть посередньої розсудливості?

У питанні про природу богів передусім іде мова про те, чи є боги, чи їх нема. Важко заперечувати? Воістину, якби питання було поставлене в народних зборах, але в такій бесіді і при такому зібранні, як наше,- легше за все. Так ось, я, сам понтифік, який вважає, що необхідно щонайсвятіше дотримуватися громадських релігійних обрядів, я просто хотів би, щоб мене в існуванні богів (що є головним у цьому питанні) переконало не тільки [прийняте на віру] міркування, але й сама істина. Адже багато трапляється такого, що породжує сумнів, аж часом починає здаватися, ніби взагалі немає жодних богів.

62. Однак зауваж, як по-дружньому я чиню з тобою, бо не буду чіпати того, що є у вас спільного з іншими філософами, як, наприклад, твердження, з якими згодні майже всі (і я передусім),- що боги існують. На це я не буду нападати. Однак той доказ, який ти наводиш, вважаю недостатньо переконливим.

XXIII.

За твоїми словами, досить вагомою підставою для того, щоб ми визнали існування богів, є та обставина, що так вважають усі людські племена і народи. А цей доказ не тільки сам по собі легковажний, але й неправдивий. Тому що, по-перше, звідки тобі відома думка народів? Я, принаймні, переконаний, що є багато племен настільки диких, що вони навіть не підозрюють про існування богів.

63. А Діагор, прозваний «атеос» («Безбожник»), а потім Теодор — хіба не відкидали одверто богів? А Протагор із Абдери (про якого і ти щойно згадував), у свій час найбільший із софістів? Адже за те, що на початку своєї книги він написав: «Про богів (є вони чи їх нема) не можу нічого сказати», він за постановою атенців був вигнаний не лише з міста, але й з країни, а книги його були привселюдно спалені. Я гадаю, що це змусило багатьох обережніше висловлювати подібні думки, оскільки навіть сумнів не зміг уникнути кари. А що сказати про святотатців, нечестивців, клятвопорушників? Як говорить Луцілій:

— О, якби Луцій Тубул, та колись хоч…

О, якби й Луп, і Карбон-дивогляд, син Нептуна

стали вважати, що є боги, хіба були б вони такими клятвопорушниками або такими злочинцями?

64. Так що цей доказ не є таким надійним, як здається, на підтвердження того, чого вам хочеться. Утім, оскільки цей аргумент є спільним у вас з іншими філософами, то я поки що обійду його. Волію перейти до ваших власних [доказів].

65. Отже, я згоден з вами, що є боги. Навчи ж мене, звідки вони взялися? Де вони? Які у них тіло, душа, життя? Ось що я хотів би знати. Ти для всього використовуєш свавілля атомів і з них усе, що спаде на ум, будуєш і ліпиш. Але, по-перше, [атоми] не існують. Бо те, що не має тіла,- ніщо. І всяке місце зайняте тілами. Значить, нема зовсім порожнечі і не може бути жодного [атома].

XXIV.

66. Це я тепер наводжу «оракули» фізиків (не знаю, правильні вони чи брехливі). Але вони все ж більше схожі на правду, ніж ваші. Це передусім вельми ганебні вчення Демокріта або ще раніше — Левкіпа про хе, що нібито існують якісь легкі тільця, одні з яких — шорсткі, інші — круглі, частина — вугласті і гачкуваті, мовби загнуті всередину. І ніби з цих-от тілець утворилися небо і земля без впливу будь-якої природи, а лише внаслідок випадкового зіткнення тілець. Цю думку ти, Велею, довів до нашого часу, і швидше, либонь, тебе міг би хтось позбавити життя, ніж відхилити від цього переконання. Бо ти вирішив стати епікурійцем ще раніше, ніж засвоїв ці погляди. Таким чином, для тебе стало необхідністю або прийняти розумом це ганебне вчення, або відмовитися від прийнятого звання епікурійця-

67. Скільки б ти взяв за те, щоб перестати бути епікурійцем? Звичайно, ти відповіси: ні за що не відмовлюся від цього вчення про щасливе життя і про істину. Виходить, це істина? І коли йдеться про незліченні світи, одні з яких кожної миті народжуються, інші гинуть? І коли з неподільних тілець, що творять без участі будь-якої активної природи, будь-якого розуму, постають такі чудові речі? Але, забувши про приязність, яку спочатку виявив до тебе, я перехопив через край. Отож погоджуся з тобою, що все складається з атомів. Але що нам до того? Адже ми розглядаємо питання про природу богів!

68. Чи вони також із атомів? Тоді, виходить, вони не вічні? Адже те, що з атомів, колись виникло, колись-таки народилося. А якщо боги виникли, то до того, як вони виникли, що, жодних богів не було? І коли у богів є народження, тоді неодмінно повинна бути і смерть — так і ти трохи раніше міркував про платонівський світ. Але в такому разі який глузд у цих двох словах «блаженний» і «вічний», якими ви характеризуєте бога? Бажаючи довести своє, ви залазите в хащі. Тому ти й говорив, що в бога не тіло, а ніби тіло, не кров, а ніби кров.

XXV.

69. Дуже часто ви чините так, що коли твердите щось неправдоподібне і хочете уникнути спростування, то посилаєтесь на щось таке, що вже зовсім неможливе. Хоча в цьому випадку краще було б поступитися в суперечці, ніж так безсоромно наполягати на своєму. Ось так і Епікур. Він побачив, що коли атоми, завдяки власній вазі, линуть тільки в одному напрямку — вниз, то в нашій волі не лишається нічого — адже рух атомів певний і необхідний. І Епікур винайшов спосіб, як уникнути цієї необхідності; спосіб, який, очевидно, випав з-під уваги Демокріта. [Епікур] говорить, що атом, який внаслідок своєї ваги і тяжіння лине прямо вниз, при цьому трохи відхиляється убік.

70. Говорити так ще ганебніше, ніж бути у змозі захистити цю думку. Також [Епікур] виступає проти діалектиків (59). Бо вони вчили, що у всіх диз’юнкціях, в яких закладено або «так», або «ні», істинним може бути тільки одне з двох. [Епікур] же дуже злякався, що коли він тут поступиться, то й у висловлюванні на кшталт: «Або буде живий завтра Епікур, або не буде живий» — він визнає необхідність тільки одного рішення. І він геть відкинув необхідність твердження: або так, або ні. Що може бути дурніше від цього? Аркесілай, нападаючи на Зенона, сам твердив, що всі свідчення відчуттів оманливі. Зенон же вважав, що оманливі лише деякі, але не всі. А Епікур злякався, що коли допустити хибність деяких чуттєвих сприйнять, то доведеться визнати, що істинних взагалі нема. І оголосив, що всі відчуття є правдивими вісниками. У всьому цьому нема глузду. Він наражається на важчий удар, щоб відбити легший.

71. Так він учинив і з природою богів. Уникаючи визнання, що коли його боги складаються з атомів, то вони повинні підлягати й загину та розкладові, він твердить, що боги мають не тіло, а ніби тіло, не кров, а ніби кров.

XXVI. Здається дивним, що один гаруспік може без сміху дивитися на іншого. Ще дивніше, що ви можете втриматись од сміху, дивлячись один на одного. «Не тіло, а ніби тіло!» Я зрозумів би це, коли б мова йшла про фігури, виліплені з воску або глиняні. Але що значить «ніби тіло» і що таке «ніби кров» у бога, збагнути не можу. Та й ти, Велею, також не розумієш цього, тільки не хочеш признатися.

72. Адже ви торочите (ніби завчений урок) те, що Епікур набазікав, позіхаючи. А сам він, між іншим, хвалиться (як це видно з його листів), що він, бач, не мав жодного вчителя. Та якби і не попередив, я легко б йому повірив, немов тому господареві погано збудованого будинку, який хвалиться, що звів його без будівничого. Не пахне від Епікура ні Академією, ні Лікеєм, не відчувається в ньому навіть шкільної освіти. А він же міг слухати Ксенократа, такого (о безсмертні боги!) великого мужа. І є такі, які вважають, що він його слухав, однак сам він це заперечує, і я йому більше вірю. Він говорить, що на Самосі слухав якогось Памфіла, учня Платона,- адже Епікур жив там замолоду з батьком і братами. Батько його, Неокл, прибув на цей острів колоністом (60). Та оскільки шмат землі не міг його достатньо прогодувати, то він, гадаю, став учителем у початковій школі.

73. Але до цього платоніка [Памфіла] Епікур виявляє просто вражаючу нехіть: боїться, щоб не подумали, ніби колись чомусь учився. Він дотримується [вчення] Навсіфана, послідовника Демокріта, однак (хоч і не заперечує, що слухав) лає його на всі заставки. Якщо ж не слухав учення Демокріта, тоді що він слухав узагалі? Що у вченні Епікура про природу не від Демокріта? Якщо навіть дещо змінив, наприклад (про це я казав трохи раніше), про відхилення атомів? Здебільшого він говорить те ж саме: атоми, порожнеча, образи, нескінченність простору, незліченність світів, їхнє народження, загин,- одне слово, майже все, що стосується порядку природи. А тепер усе ж таки — що ти розумієш під [виразом] «ніби тіло і ніби кров»?

74. Визнаю, при цьому аж ніяк не заздрячи, що ти на цьому розумієшся краще за мене, але я хотів би знати, що воно таке, що його Велей зрозуміти може, а Кота — не може. Отже, що значить «тіло» і що таке «кров», я розумію. А от що значить «ніби тіло» і «ніби кров», ніяк не збагну. І це при тому, що ти нічого не втаюєш від мене, як це звичайно робив Пітагор зі сторонніми, і не говориш зумисне темно, як Геракліт (61). Між нами кажучи, ти і сам цього не розумієш.

XXVII.

75. Ти, як бачу, відстоюєш ту думку, що боги мають якийсь образ, в якому нема жодної тілесності, жодної щільності, нічого помітного, нічого відчутного,- чистий, легкий, прозорий образ. Отож про нього можна сказати, як про Венеру Кноську: це не тіло, але подоба тіла. І ця червоність, розлита по тілу і змішана з блискучою білиною,- не кров, а якась подоба крові. Так і в епікурійського бога: все — не речове, а подоба речового. Утім, припустімо, я переконався в тому, що неможливо навіть збагнути. Поясни тоді мені, які у цих примарних богів риси і форми?

76. Тут вам уже не бракує доказів, за допомогою яких ви хочете переконати, що боги мають людські форми. По-перше, тому, що людина, коли розмірковує про бога, уявляє його саме в людській подобі. Далі, оскільки божественна природа переважає все інше, то їй повинна бути притаманна також і вельми прекрасна форма. А красивішого за людську подобу нічого немає. Як третій доказ ви наводите те, що тіло будь-якої іншої форми не може служити помешканням розумові.

77. Отож почнемо від розгляду кожного з цих доказів. Передусім, як мені здається, ви хапаєтесь (ніби маєте на те право) за твердження аж ніяк не прийнятне. Адже нема такого сліпця, який би не бачив, що людські риси перенесені на богів за якимось замислом мудреців для того, щоб легше було навернути душі простого народу від хибного життя до пошанування богів. А може, через забобони, аби, маючи зображення богів (поклоняючись їм), люди вірили, що звертаються до самих богів. А поети, маляри, скульптори додали ще більше до цього. Адже нелегко було богів (активних, тих, що правлять) уявляти в інших формах. Могло мати значення і міркування, що людині здається, ніби нема нічого красивішого за людину. Але ти, фізик, хіба не бачиш, якою улесливою звідницею (немов вона саму себе пропонує) є природа? Невже ти гадаєш, що є на землі або в морі така жива істота, яка не захоплювалась би понад усе живою істотою свого виду? Якщо це не так, тоді чому бик не прагне до злучення з кобилою, а жеребець — із коровою? Чи, може, ти вважаєш, що орел, або лев, або дельфін воліють якогось іншого образу, а не свого? Тому нема нічого дивного в тому, що природа подібним же чином веліла і людині вважати, ніби нема нічого красивішого над людину, і що з цієї причини ми і вважаємо богів схожими на людей.

XXVIII.

78. Як ти гадаєш, якби у тварин був розум, хіба не наділила б кожна з них найвищими якостями свій вид? А я (присягаю Гераклом, що кажу, як думаю!) хоча й люблю себе самого, однак не наважуся сказати, що я красивіший за бика, який викрав Європу(62). Адже тут мова йде не про наші таланти і не про наше красномовство, а про зовнішність. Ось, наприклад, якби ми забажали взяти собі вигадані форми тіла, ти, напевне ж, не захотів би стати таким, яким малюють відомого морського мешканця Тритона, якого везуть по морю плавом тварини, приєднані до його людської подоби. Я зачепив нелегке питання. Отже, така вже сила природи, що людина хоче бути схожою тільки на людину, а мурашка тільки на мурашку.

79. Але на яку людину? Чи багато серед людей красивих? Коли я був у Атенах, то серед ефебів красивих були одиниці. Я розумію, чому ти смієшся, одначе так воно й є насправді. Крім того, нам (які, подібно до давніх філософів, захоплюються юнаками) часто любі їхні вади. Алкей був у захопленні від родимки на руці хлопчика. Але ж родимка — це тілесний гандж. Проте йому вона здавалася прекрасною. Квінт Катул, батько нашого колеги і приятеля, був закоханий у твого земляка Росція. Це про нього він навіть написав такі рядки (63):

Якось уранці стояв я, чекаючи з’яви Аврори(64) ,

З лівого боку, дивлюсь, Росцій поважно іде.

Хай, небожителі, те, що скажу, не в образу вам буде:

Кращим за бога юнак смертний оцей виглядав.

Він йому видався гарнішим за бога! А Росцій же, як і зараз, був дуже зизоокий! Та що за біда, якщо Катулові саме це здалося пікантним і знадливим. Але повертаюся до богів.

XXIX.

80. Чи будемо вважати, що деякі з них, якщо й не такі зизоокі, то все ж трохи зизять? Що деякі мають [на тілі] родимки? Що є серед богів, як і серед нас, людей, кирпаті, капловухі, нетямущі? Чи, може, у них усе в найкращому вигляді? Якщо погодимося в цьому з вами, тоді що, вони всі на одне обличчя? Бо інакше одне божество неодмінно виявиться красивішим від іншого. Виходить, якийсь бог буде не найкрасивішим. А якщо вони всі на одне обличчя, то неминуче повинна квітнути в небі [також] Академія (65). Бо коли бог від бога нічим не різниться, тоді богів не можна ні розпізнати, ні сприйняти. Якщо ж це цілковита неправда, тоді чому боги уявляються нам не інакше, як у людській подобі?

81. Невже, Велею, все ще захищатимеш таку нісенітницю? Нам вони, либонь, справді такими уявляються, як ти говориш, бо з дитинства ми знаємо Юпітера, Юнону, Мінерву, Нептуна, Вулкана, Аполона й інших богів у тій подобі, яку зволили їм надати маляри та скульптори. І не тільки стосовно зовнішності, але й прикрас (66), віку, одягу. Але не так уявляють собі богів єгиптяни, сирійці, майже всі варварські народи. У них ти виявиш більш високі думки про деяких тварин, ніж у нас про високошановані храми та зображення богів.

82. Адже ми знаємо, як багато храмів пограбовано було нашими краянами, які навіть і зображення богів повикрадали із найшанованіших святилищ. А ось щоб єгиптянин завдав шкоди крокодилові, або ібісові, або кішці,- це нечувана річ. Як ти гадаєш, хіба в знаменитому Апісі, священному бикові єгиптян, не бачили єгиптяни бога? Так само ж, присягаю Гераклом, як ти ніколи, навіть у сні, не бачив нашу [Юнону]-рятівницю (sospitam) інакше, як із козячою шкурою, зі списом, з маленьким щитом і в черевиках з загнутими носками. Але зовсім не так виглядає Юнона Аргівська або Юнона Римська. Виходить, що по-різному уявляють собі образ Юнони аргів’яни, ланувійці і ми, [римляни]. Так само як [образ Юпітера] Капітолійського ми уявляємо собі інакше, ніж африканці — Юпітера Амона.

XXX.

83. І чи не соромно тобі, фізикові, тобто спостерігачеві і дослідникові природи, шукати свідчення істини в душах, просякнутих забобонами? Адже, таким чином, можна буде твердити, що Юпітер завжди бородатий, Аполон завжди безбородий, що у Мінерви очі сірі, а в Нептуна — блакитні. Ми хвалимо в Атенах вирізьбленого Алкменом Вулкана. Він стоїть легко вдягнений, і помітно його кульгавість, яка, проте, не спотворює його. Виходить, у нас буде кульгавий бог лише тому, що ми сприйняли таке уявлення про Вулкана?

А чи повинні ми вважати, що боги носять ті самі імена, якими їх ми назвали?

84. Але, по-перше, скільки у людей мов, стільки й імен у богів. Ось ти, Велею, куди б не прибув, усюди Велей. А от Вулкана називають по-різному: в Африці не так, як в Італії; ще інакше — в Іспанії. Крім того, число імен невелике (навіть у книгах наших понтифіків), богів же незліченна кількість. Що ж вони, безіменні? Справді, вам лишається тільки сказати: «Та навіщо їм багато імен, коли всі вони на одну подобу!» Та наскільки краще було б з твого боку, Велею, швидше зізнатися в незнанні того, чого ти справді не знаєш, аніж молоти дурниці аж до нудоти і стати самому собі огидним.

Чи вважаєш, що бог схожий на мене або на тебе? Звичайно, не вважаєш. То, може, мені визнати богом Сонце? Або Місяць? Або небо? А відтак визнати, що вони блаженні? Від яких же насолод вони відчувають блаженство? Визнати, що вони мудрі? Але яка може бути мудрість в такому цурпалку? Ось які ваші твердження.

85. Але якщо боги ні людської подоби не мають (що я довів), ні якоїсь іншої (в чому ти сам переконаний), то чому ти не наважуєшся заперечувати існування богів? Не наважуєшся! І мудро чиниш, хоча тут тебе стримує страх не перед народом, а перед самими богами. Я знаю епікурійців, які поклоняються будь-якій статуетці, хоча знаю й таких, кому здається, що Епікур тільки на словах зберіг богів (щоб на нього не нападали атенці), а насправді він богів знищив.

Отож у цих його вибраних коротких висловах (які ви називаєте «кіріас доксас» [«головні думки»]) перший, на мою думку, говорить: «Блаженне та безсмертне і саме клопотів не має, і нікому іншому їх не завдає». XXXI. Що ж до наведеного щойно вислову, то дехто думає, що [Епікур] сказав саме так навмисне, а я гадаю, що він це зробив через невміння чітко висловлювати свої думки. Даремно думають вони погано про людину, менш за все здатну на хитрощі (67).

86. Сумнівно, чи то він говорить: «Є щось блаженне й безсмертне», чи то: «Якщо є щось таке, то воно безсмертне». Не звертають уваги, що тут він говорить двозначно, але в багатьох інших місцях і він, і Метродор [висловились] так само ясно, як трохи раніше ти. Він справді вважає, що є боги(68), і я не знаю нікого іншого, хто б більше боявся того, чого (як він твердить) зовсім не треба боятися. Я маю на увазі смерть і богів. Він проголошує, що страх перед ними володіє умами всіх людей, тим часом як пересічну людину це не дуже хвилює. Скільки тисяч людей чинять розбій, хоч за це належиться смертна кара. Інші грабують храми, які тільки можуть. Одних не дуже лякає страх перед смертю, а інших — перед богами.

87. Але якщо ти, [Епікуре] (я звертаюся тепер уже до самого Епікура), якщо ти не наважуєшся заперечувати буття богів, то що заважає тобі зарахувати до богів Сонце, або світ, або якийсь вічний розум? «Я ніколи,- говорить він,- не бачив душу, притаманну розумові (mens) і розмислові (consilium), ні в якому іншому вигляді, крім як у людському». Отакої! А щось подібне до Сонця, або Місяця, або п’яти планет ти бачив? Сонце, обмежуючи свій рух двома крайніми точками одного поясу, робить своє річне коло. Освітлювана променями того ж Сонця Люна-Місяць робить цей же обхід за місячний проміжок часу. І п’ять планет, дотримуючись того самого кола (одні поближче до Землі, інші подалі від тих самих точок), проходять ті ж самі шляхи у різні проміжки часу. Чи бачив ти, Епікуре, щось схоже на це?

Якщо існує тільки те, до чого ми можемо доторкнутися або що бачимо, то не існує ні Сонце, ні Місяць, ні зірки.

88. А бога самого ти бачив? Ні? Так чому ти віриш, що він є? Давай-но тоді вважати неіснуючим усе, про що нам або повідомляє історія, або відкриває розмисел. Буває, мешканці суходолу не вірять, що є море. Яка вузькість розуму! Це подібне до того, коли б ти, народившись на маленькому острівці Серіфі, ніколи не виїжджаючи з нього (а там ти бачив тільки зайчиків та лисичок), не повірив, що існують леви і пантери, коли б тобі описали, якими вони є; коли б тобі хтось іще розповів про слона, тоді ти б навіть вирішив, що з тебе кепкують. Але ти, Велею, все ж розмірковував іще не так, як ваші, а за методом діалектиків (основ якого ваша школа навіть не знає), бо доводив свої міркування шляхом умовисновку. Ти почав із твердження, що боги блаженні. Згоден. Бо ніхто не може бути блаженним без доброчинства.

XXXII.

89. І з цим також погоджуюсь, ба навіть охоче. Доброчинство ж неможливе без розуму. І з цим також слід погодитися. А розум, додаєш ти, може бути тільки в істоти, що має людську подобу. Хто, по-твоєму, з цим погодиться? Адже якби було так, то навіщо тобі переходити до цього поступово? Ти мав би право відразу прийняти за основу це твердження. Що це за поступовість? Бо коли ідеш по сходах від блаженства до доброчинства, від доброчинства до розуму, це я бачу. А ось яким чином ти приходиш від розуму до людського тіла? Це вже не повільний спуск, а падіння.

90. Я не розумію, чому Епікур волів твердити, що боги схожі на людей, а не люди на богів. Тоді виходить, що перше схоже на друге. Правильно. Але на це я відповім. Не від зовнішності людей перейшла подоба до богів, тому що боги були завжди. Адже боги ніколи не народжувалися, якщо тільки вони вічні, а люди — народжені. Виходить, людська форма (а це була форма безсмертних богів) була раніше, ніж люди. Отже, треба сказати, що не боги мають людську подобу, а люди — божественну. Втім, як вам до вподоби. Але ось про що я вас запитую: ви, хто твердить, що у справах природи розум жодної ролі не відіграє, скажіть, що це була за щаслива випадковість?

91. Як сталося це щасливе скупчення атомів, внаслідок якого раптом народилися люди божественної подоби? Чи ми повинні вважати, що з неба на землю упало насіння богів і таким чином з’явилися люди, схожі на своїх батьків? Хотів би, щоб ви саме так відповіли, і я охоче б дізнався про свою спорідненість із богами. Однак ви нічого такого не говорите, ви твердите, що наша схожість з богами — справа випадку. Невже ще треба шукати доказів для спростування цього? О, якби я міг так легко знайти істину, як виявити неправдиве

XXXIII.

Ти виклав думку філософів про природу богів, починаючи від Талеса Мілетського, виявивши при цьому і добру пам’ять, і красномовство. Тому мені було навіть приємно зустріти в римлянинові таку ерудицію.

92. До того ж ти вважаєш, що несповна розуму всі, хто гадає, ніби бог може обходитись без рук, без ніг. Але якщо ви розмірковуєте про користь і зручність для людини різних частин її тіла, то чи це приведе вас до висновку, що богам людські органи не потрібні? Бо яка потреба в ногах тому, хто не ходить? Яка — в руках, якщо нічого не треба хапати? Навіщо перелічувати решту частин тіла, в якому нема нічого безпричинного, нічого зайвого? Адже жодне мистецтво неспроможне перевершити винахідливість природи. Невже бог, маючи язик, не буде говорити, зуби, горло, піднебіння — без усякого вжитку? Невже матиме частини тіла, які природа надала нам, щоб плодити нащадків, і теж надаремно? І це стосується не лише зовнішніх органів, а й анітрохи не менше внутрішніх: серця, легенів, печінки… Якщо від них нема користі, то що в них привабливого? А ви ж хочете, щоб у бога все це було задля краси.

93. Вірячи в цю маячню, проти Пітагора, Платона й Емпедокла виступили не лише Епікур, Метродор і Гермарк, а навіть гетера Леонтія, яка наважилася писати проти Теофраста мовою хоч і дотепною та в античному стилі, але… Ось яка розбещеність розквітла в Епіку-ровім саду! (69) Ви звикли розпалюватися. Зенон навіть лаявся. А що сказати про Альбуція? А Федр? Не було витонченішого, не було ввічливішого за нього, а як дід сердився, коли я, бувало, казав щось занадто гостре. Та й Епікур вельми образливим чином лаяв Арістотеля, вельми ганебно збиткувався над Федоном, учнем Сократа. А Тімократа, брата свого приятеля Метродора (після того як розійшовся з ним у незначному філософському питанні) побивав у стількох книгах! Він виявив невдячність навіть до самого Демокріта, послідовником якого був. І вже зовсім погано поставився до свого вчителя Навсифана, у якого, щоправда, нічого не навчився.

XXXIV.

А Зенон не тільки своїх сучасників, Аполодора, Сила та інших лаяв, але й про самого Сократа, батька філософії, говорив, що він був (уживаючи латинське слово) античним «блазнем»(70). Хрисіпа ж він ніколи не називав інакше, як «Хесіпом» (71).

94. Ти сам трохи раніше (коли нібито складав список сенату філософів) говорив, що ці великі люди шаліють, марять і з глузду з’їхали. Але якщо ніхто не знає істини про природу богів, то слід остерігатися, що їх узагалі нема, оскільки те, що ви говорите,- це суцільні вигадки і варте хіба що нескінченних баб’ячих теревенів. Ви навіть не відчуваєте, як багато берете на себе, коли домагаєтесь, аби ми визнали, що у людей і богів одна й та сама подоба. Богові в такому разі доведеться доглядати за своїм тілом і дбати про нього так само, як це робить людина. Доведеться ходити, бігати, нахилятися, сидіти, хапати; нарешті, ви приписуєте їм мову і здатність розмовляти.

95. А ще ви говорите, ніби є боги-чоловіки і боги-жінки; що з цього випливає, самі розумієте. Далебі, я не перестаю дивуватися, звідки ваш провідник нахапався цих думок!

Але ви не перестаєте твердити й особливо наполягати на тому, що бог блаженний і безсмертний. А що, власне, перешкоджає йому бути блаженним, якщо він не двоногий? І чому це слід казати «щастя» («beati-tas»), а не «блаженність» («beatitudo»)? Обидва слова грубі, але від частого вживання вони пом’якшають. Хіба таке може бути притаманне Сонцеві, або всесвіту, або якомусь вічному розумові, позбавленому будь-якої фігури і частин тіла?

96. На це ти нічого не зможеш відповісти, крім хіба що одного: «Ніколи не бачив щасливого Сонця або щасливого всесвіту». А який світ, окрім цього, ти коли-небудь бачив? Ніякого, скажеш. Як же ти наважуєшся говорити, що світів не шістсот тисяч, а незліченна кількість? Скажеш: «Розум навчив». А чому тебе розум не навчить, що коли питання ставиться про дивовижну природу, до того ж і блаженну та вічну (якою є тільки природа богів), то так само, як вона переважає нас своїм безсмертям, так вона повинна переважати нас і стосовно душі; а якщо душі, то також і тіла? Чому, якщо ми в усьому іншому нижчі за [богів], то щодо зовнішності їм рівня? Тому що до подібності з богами більше наближається доброчинство людське, а не зовнішність.

XXXV.

97. Зупинімося на цьому питанні докладніше. Якби хто-небудь став твердити, наприклад, що ті види тварин, які водяться в Червоному морі або в Індії, насправді не існують, то ми б, звичайно, розцінили це як дитячу наївність. Але ж навіть найдопитливіші люди неспроможні довідатися, яка велика кількість істот живе на землі, в морі, в болотах, річках. То що, станемо заперечувати їхнє існування тільки тому, що ви їх ніколи не бачили? А ця схожість, якій ви надаєте такого значення,- що, власне, із неї випливає? Хіба собака не схожий на вовка? Або, як писав Еній:

Мавпа, тварюка оця найгидотніша, так на нас схожа!

Але ж бо вдача різна! Серед тварин нема розумнішої за слона, а статура у нього дуже шкаредна.

98. Це я кажу про тварин. А серед самих людей? Хіба не бувають при найбільшій зовнішній схожості зовсім різні звички, при однакових звичках — несхожа зовнішність? Якщо, Велею, прийняти таку систему доказів, то зваж, куди вона приведе. Ти сказав, що ні в якому іншому тілі, окрім людського, розум не може міститися. А інший скаже: тільки в істоті, яка живе на суші; тільки в такій, яка одержала освіту; тільки в такій, яка складається з душі і тіла, тлінного і слабкого; нарешті, тільки в людині, і притому — смертній. Ви заперечуєте проти цих тверджень [крім першого], але чому тебе так хвилює лише форма? У людині ти спостерігав наявність розмислу і розуму в поєднанні зі всім тим, що я сказав. Ти все те відкидаєш, залишивши тільки контур, але говориш: «Я знаю бога!» Це значить не міркувати, а говорити навмання.

99. Невже тобі не доводилося звертати увагу на те, що не тільки в людині, а навіть у дереві все, що зайве або без вжитку, є завадою. Як обтяжливо, наприклад, мати один зайвий палець! Чому так? Та тому, що ні для краси, ні для користі шостого пальця нам не треба. А в твого бога зайвим виявиться не тільки палець, але й голова, шия, потилиця, боки, шлунок, спина, коліна, руки, ноги, стегна, гомілки. Якщо це потрібно йому для безсмертя, яку роль ці частини тіла відіграють у житті [бога]? Навіть обличчя? Набагато вже важливіші мозок, серце, легені, печінка,- адже в них міститься життя, а риси обличчя жодним чином не впливають на тривалість життя.

XXXVI.

100. Ще ти гудив тих(72), хто, оглядаючи світ, його [окремі] частини (небо, землі, моря і все, чим вони прикрашені; Сонце, Місяць і зірки); хто, пізнавши настання в певний час пір року, їхню зміну та черговість; хто, бачачи прегарну розкіш всього цього, припустив, що є якась чудова і вища істота (natura), яка все це створила, все рухає, і всім править, і все спрямовує. Якщо ці люди навіть помиляються в своєму припущенні, то я принаймні бачу, що їх привело до цього. А ти, чи можеш ти вказати на щось велике і чудесне; таке, що можна було б прийняти за творіння благочестивого розуму і, дивлячись на що, можна було б припустити: боги справді існують? «У мене,- кажеш,- було закладене в душі якесь уявлення про бога». Про бородатого Юпітера і про Мінерву в шоломі? Значить, ти їх такими і вважаєш?

101. Наскільки ж послідовніший за тебе неосвічений народ, який не тільки наділяє бога частинами тіла, але й вважає, що бог ними користується. Наділяють бога луком, стрілами, списами і щитом, тризубцем і блискавкою. І хоч вони не усвідомлюють собі, що робить бог, усе ж цілком бездіяльним не можуть його уявити. Ті ж єгиптяни, яких висміюємо, обожнюють тільки таких тварин, від яких одержують якусь користь, наприклад: ібісів, що винищують безліч гадюк (73). Адже ці великі птахи з міцними ногами та довгим роговим дзьобом рятують Єгипет від зарази, знищуючи і поїдаючи летючих гадюк, яких заносить африканський вітер із Лівійської пустелі. Тому ті гадюки не можуть завдати шкоди: ні живі — укусами, ні мертві — смородом. Я міг би ще сказати про користь від іхневмонів, від крокодилів, від кішок, але не хочу затягувати нашу розмову. Скажу лише наостанок: у варварів тварин обожнюють через ту користь, яку вони приносять, а ваші боги не тільки благодіянь жодних не чинять, але навіть жодних справ.

102. «Нема у бога,- стверджує [Епікур],- ніяких клопотів». Звісно, Епікур, як розбещене дитя, вважає, що нема нічого кращого за байдикування.

XXXVII.

Але ж і самі діти, навіть коли байдикують, розважаються, вправляються в якійсь грі. А ви хочете, щоб бог, нічого не роблячи, перебував у цілковитому заціпенінні, оскільки боїтесь, що коли він зрушить з місця, то вже не буде щасливим. Це уявлення не тільки позбавляє богів руху і божественної діяльності, але й людей робить ледачими. Адже виходить, що всякий, хто щось робить, навіть бог, не може бути щасливим.

103.Але хай буде по-вашому, хай бог — подоба людини і її образ. А що служить йому житлом? Де він живе? Далі, який його спосіб життя? Від чого він, як ви твердите, відчуває себе щасливим? Адже щастя відчуває той, хто може користуватися і насолоджуватися доступними йому благами. Навіть у неживих натур у кожної є своє власне місце: так, Земля займає самінький низ, її затоплює вода, вище — повітря; етерним вогням виділено найвище місце. А з тварин одні водяться на землі, інші — у воді. Тварини ніби подвійної природи живуть і там, і там. Є навіть такі, які народжуються, кажуть, у вогні, і їх часто бачать, як вони літають у палаючих печах.

104. Отже, питаю, по-перше, де мешкає ваш бог? Далі, яка причина спонукає його зрушувати з місця, якщо тільки він інколи рухається? Затим, якщо всім живим істотам властиво прагнути до чогось відповідного їхній природі, то до чого прагне бог? Далі, на що він використовує свій ум (mens) та розум (ratio)? І нарешті, яким чином він щасливий, яким чином він вічний? Хоч би якого із цих питань ти торкнувся — скрізь вразливе місце.

105. Ось ти кажеш(74), що образ бога осягається мисленням, а не чуттєвим сприйняттям (cogitatione non sensu); що в ньому нема ніякої щільності (solidi-tatem) і його образи не можна злічити, але його вигляд такий, що він осягається за подобою і через образи. А оскільки атомів, що утворюють ці образи, незліченна кількість, то й образи, що надходять до нас, незліченні, і коли наш розум напружено зважує їх, то в ньому виникає уявлення про щасливу і вічну природу.

XXXVIII. Тож задля самих богів, про яких ми ведемо мову, уточнімо — які вони з себе? Бо коли боги тільки уявні, а в них самих нема нічого постійного, нічого помітного, то яка різниця, чи будемо думати про гіпокентавра, а чи про бога? Адже інші філософи такого роду уявлення називають порожнім порухом душі, а ви говорите про це, як про прибування і входження в душу образів.

106.Коли я, наприклад, уявляю собі Тіберія Гракха, який виступає в народних зборах на Капітолії і збирає голоси проти М. Октавія, то я кажу, що це порожній порух душі. Але ти будеш стверджувати, що це образи Гракха й Октавія, які збереглися там, на Капітолії, й увійшли до моєї душі, коли прийшов туди. І те ж саме нібито відбувається з богом, від якого до нас ідуть та йдуть образи, які діють на наші душі так, що ми переконуємося у щасті й вічності богів.

107. Припустімо, що справді існують образи, які стукають у наші душі. Але ж вони можуть репрезентувати тільки якийсь зовнішній вигляд бога? Або таке: чому він щасливий, чому вічний? Що ж таке ці ваші образи і звідки вони? Це довільне припущення, напевне, від Демокріта. Однак і його думку багато хто спростував; і ви не знаходите виходу; і все це — хистке й хибне. Ніяк ви мені не доведете, що в мене потрапляють образи всіх цих людей: Гомера, Архілоха, Ромула, Нуми, Пітагора, Платона, — і що вони мають той вигляд, який був їм притаманний. Як ці образи виникли? І чиї образи? Про Орфея Арістотель пише, що його ніколи не було, а названу його іменем пісню створив якийсь там пітагорієць Кекропс. А тим часом Орфей, тобто, по-вашому, його образ, мені часто уявляється в душі.

108. А як пояснити, що образ однієї і тієї ж людини в моїй душі і в твоїй виглядає по-різному? А як бути з тими, які зовсім не існували та й не могли існувати, як, приміром, Скіла й Химера? Як бути з людьми, місцевостями, містами, яких ми ніколи не бачили, [а уявлення про них маємо]? Як зрозуміти, що варто мені лишень захотіти — і враз виникає образ? Що вони навіть незвані з’являються уві сні? Все це, Велею, марні вигадки. Ви силоміць пов’язуєте образи не тільки з очима, але й з душами. Ось до чого призводить можливість безкарно патякати про все, що заманеться. Та ще й як свавільно!

XXXIX.

109. Образи (visionum), [сказав ти], припливають так часто, що здається, ніби з багатьох утворюється один. Мені соромно було б сказати, що не розумію, якби ви самі були свідомі того, що захищаєте. Бо яким чином доведеш, що перехід образів відбувається невпинно? А якщо й без упину, то як доведеш, що вічно? Скажеш: «Це обумовлено незліченністю атомів». Але ж так можна довести, що і все взагалі вічне. Тут ти вдаєшся до закону рівноваги (aequilibritatem) (бо так, коли твоя воля, ми перекладемо «ісономіа») і говориш: «Оскільки є смертна природа, то має бути також і безсмертна». Але таким чином можна довести, що оскільки є люди смертні, то мають бути і якісь там безсмертні; оскільки народжуються на землі, то народжуються і у воді. Ти кажеш: «Оскільки є [сили] руйнівні, то повинні бути й будівничі». Хай і так. Але вони зберігають те, що існує. А що ці [ваші] боги існують, я не уявляю собі.

110. Як народжуються ці примари (effigies) богів з атомів, які, припустімо, існують, хоча їх напевно нема? Атоми, можливо, й могли б зіштовхнутися між собою і від зіштовхувань прийти в рух. Але утворити щось таке, що мало б форму, поставу, колір, життя,- цього не змогли б. Тому безсмертний бог у вас аж ніяк не виходить.

Розгляньмо тепер питання про щастя. Без доброчинства воно, звичайно, неможливе. Але доброчинства дієвого. Ваш же бог нічого не робить, а відтак — позбавлений доброчинства і, отже,- не блаженний.

111. Тоді яке його життя? Достаток благ, кажеш, без домішку поганого. Яких же благ? Насолод, напевно, і, ясна річ, тілесних (75). Бо ви не знаєте іншої насолоди, яка виходила б від тіла і не була б звернена на тіло, тобто духовної насолоди. Я не вважаю тебе, Велею, схожим на інших епікурійців. їм слід би соромитися деяких Епікурових повчань, які свідчать про те, що він не уявляв собі якогось блага, не пов’язаного з відчуттями і сороміцькими насолодами, які він, не червоніючи, перелічує всі.

112.А якими наїдками, якими напоями ти пригостиш богів, яким розмаєм звуків та кольорів насолодиш їхній слух і зір, чим потішиш їхній дотик, нюх, щоби забезпечити їм усю повноту насолод? Поети, ті приготували для богів бенкети, де келихи з нектаром і амброзією подають їм Юність і Ганімед. А ти, Епікуре, що будеш робити? Бо я не уявляю собі ні того, звідки візьмуться всі ці блага для твого бога, ні яким чином він буде ними користуватися. Природа людей наділена більшими можливостями для блаженного життя, ніж природа богів, оскільки люди мають багато видів насолод.

113.Але ти можеш заперечити, що цим насолодам, які мовби лоскочуть наші відчуття (це вираз самого Епікура), ціна невелика. Бо навіть Філон, наш приятель, не міг стерпіти, [коли йому говорили], ніби епікурійці нехтують чуттєвими насолодами. Маючи чудову пам’ять, він наводив багато висловлювань Епікура, цитуючи їх дослівно. Він цитував також численні ще безсоромніші висловлювання Метродора, цього колеги Епікура по мудрості. Адже Метродор критикує свого брата Тімократа за його сумніви щодо того, що блаженне життя пов’язане з черевом. Сам він неодноразово твердив про це. Я бачу, ти киваєш головою, що все це буцімто тобі відомо. Якби ти став заперечувати, я приніс би книги(76). Однак і не збираюся гудити епікурійців за те, що вони все зводять до насолоди,- це інше питання. Я стверджую лише, що ваші боги позбавлені насолод і, відповідно до ваших міркувань, вони не блаженні.

XLI.

114. «Але вони не відчувають страждань!» — [скажете.] І цього достатньо, аби вважати, що їхнє життя переповнене благами і є найблаженнішим? Бог, мовлять [епікурійці], безперестанку думає про те, що він блаженний, бо немає нічого іншого, що б займало його розум. Тож уяви собі навіч бога, який упродовж усієї вічності ні про що інше не думає, крім одного: «Я блаженний». Не уявляю собі, яким чином цей блаженний бог не боїться загинути, коли його безперервно б’є і штовхає невпинний потік атомів і коли від нього самого постійно витікають образи. Саме тому ваш бог і не блаженний, і не вічний.

115.Але, скажеш, Епікур написав також і книги про побожність, про благочестя стосовно богів (77). І в них про це говориться! Можна подумати, ніби слухаєш великих понтифіків Корунканія або Сцеволу, а не того, хто дощенту зруйнував усю релігію,- і то не руками, як Ксеркс (78), а своїм ученням розвалив храми і жертовники безсмертних богів. Ти скажеш: з якого дива люди повинні шанувати богів, коли боги не тільки не опікуються людьми, але взагалі ні про що не тугбуються, нічого не роблять?

116.Але в них, [наголошуєш], виняткова, чудова природа, яка повинна сама по собі викликати у мудреця бажання схилитися перед нею. Та що може бути чудового в природі цього бога, який, відчуваючи радість від власних утіх, ніколи нічого не намагався робити, не робить і не робитиме? І чому треба виявляти благочестя тому, від кого нічого не одержуєш? І чим узагалі можна бути зобов’язаним тому, хто нічим цього не заслужив? Бо побожність — це справедливість стосовно богів. А якщо у людини нема ніякого спілкування з богом, то яке право має бог претендувати на особливе ставлення до себе з боку людини? Побожність же є вміння шанувати богів, а за що слід шанувати ваших богів (я не розумію), якщо від них жодних благ не одержував і не сподіваюсь одержати?

XLII.

117. То які ж у нас підстави поклонятися богам і захоплюватися їхньою природою, у якій ми нічого прегарного не бачимо? Звільнитися від марновірності, чим ви звичайно хвалитеся, легко, якщо ти відняв у богів усю їхню силу. А як ти гадаєш, чи могли бути марновірними Діагор або Теодор, які цілком заперечували існування богів? Я думаю, що [марновірним] не міг бути навіть Протагор, якому було байдуже, чи боги є, чи їх нема. Учення всіх цих [філософів] знищують не тільки марновірство, в якому міститься безпідставний страх перед богами, але також і релігію, яка допомагає в благочестивому поклонінні богам.

118. А ті, що твердили, буцімто всі ці уявлення про безсмертних богів були вигадані мудрими людьми в інтересах держави, аби релігія спонукала до виконання своїх обов’язків стосовно неї тих, на кого не можуть вплинути докази розуму(79),- хіба вони не зруйнували релігію дощенту? А що лишив від релігії Продик із Кеоса, який учив, що люди зараховували до числа богів усе, що йшло на користь людському життю?

119. А ті, що вчать, ніби богами по смерті ставали або хоробрі, або прославлені, або могутні люди (бо саме їх ми маємо звичку шанувати, їм молитися і поклонятися), хіба не чужі будь-якій релігії? Це вчення більше за інших розвивав Евгемер, а наш Еній став найпершим його тлумачем і послідовником. Евгемер описує, і як боги вмирають, і як їх ховають (80).

Як ти гадаєш, зміцнив він отак релігію чи цілковито її знищив? Не буду вже говорити про священного і високошановного Елевсина.

…Де в містеріях участь всі й чужі племена беруть.

Обійду мовчанкою також Самотракію і тих, які на Лемносі

…в лісах густих

Вночі збираються потаємно, щоб там

Богів своїх пошанувати.

Пояснення цих таїнств (81), раціональний їх розгляд дає більше для пізнання природи речей, ніж природи богів.

XLIII.

120. Мені здається, що навіть Демокріт, цей великий муж, із джерел якого Епікур поливав свої садочки, вагається, коли йдеться про природу богів. То він вважає, що у всесвіті є образи, наділені божественністю; то твердить, що боги — це розумові першооснови, які перебувають у тому ж всесвіті; то [називає богами] одухотворені образи (animantes imagines), які або допомагають, або шкодять нам; то боги для нас — якісь величезні образи, настільки великі, що зовні охоплюють увесь світ. Усе це гідне швидше вітчизни Демокріта(82), ніж самого Демокріта. Бо хто може подумки уявити собі ці образи? Шанувати їх? Вважати їх гідними поклоніння й благоговіння? Епікур же, відібравши у безсмертних богів і можливість, і бажання виявляти ласку, з коренем вирвав релігію із людських душ. Бо хоч він і твердить, що природа богів найкраща і вельми гарна, але разом з тим заперечує, що богові притаманне милосердя: відбирає те, що більш за все властиве найкращій і найпрекрас-нішій істоті.

121. Що ж то може бути краще, що чудовніше від доброти й благочинства? А якщо, по-вашому, боги позбавлені цих якостей, то виходить, за вашими ж міркуваннями, що богові ніхто — ні бог, ні людина — не дорогий; нікого бог не любить, нікого не цінує. Виходить, що боги не тільки нехтують людьми, але й одні одних упосліджують.

XLIV.

Набагато кращі за вас стоїки, яких ви спростовуєте. Вони вважають, що мудрі люди — друзі мудрим, навіть незнайомим. Бо нема нічого кращого за доброчинність. І хто нею сповниться, того ми любитимемо, хоч би з якого племені він походив.

122. А ви, як багато зла ви чините, зараховуючи і прагнення допомогти людям, і доброзичливість до виявів слабкості. Не кажучи вже про богів, ви вважаєте, що і люди, якби не їхня слабкість, не виявляли б ні великодушності, ні бажання допомогти іншому. Хіба ж між хорошими людьми нема природного почуття взаємної любові? Адже саме слово «amicitia» (дружба) походить від такого дорогого нам слова «amor» (любов). Але якщо ми використаємо її для нашої вигоди, а не на користь тому, кого любимо, то це буде не дружба, а якась торгівля своїми послугами. Так люблять луки, поля, череди й табуни тому, що від них одержують прибуток. А любов і дружба між людьми безкорисливі, тим більше це стосується богів, які ні в чому не мають потреби, і люблять одне одного, і про людей піклуються. А якби не так, то чому б ми поклонялися, чому б молилися богам? Навіщо обряди понтифіків, ворожіння авгурів? Чого нам чекати від безсмертних богів? Навіщо обітниці?

123. «Але ж є навіть книга Епікура про побожність»,- скажете. Та глузує над нами ця людина не стільки дотепно, скільки безсоромно, дозволяючи собі писати все що завгодно. Адже яка може бути побожність, якщо боги не піклуються про людське? Чи може бути жива істота, яка ні про що не піклується? Отож швидше має рацію, певно, наш спільний друг Посідоній, який написав у своїй п’ятій книжці про природу богів, що Епікурові здається, ніби немає жодних богів. А те, що він говорив про безсмертних богів, він говорив задля того, щоб його не засудили. Не такий він уже й дурень, щоб уявляти бога схожим на людину (та й то тільки зовні), але позбавлену щільності, наділену всіма частинами людського тіла, якими зовсім не користується. Бог у нього — щось без кольору і прозоре. Бог нікому нічого не дає, ні до кого не доброзичливий, зовсім ні про що не піклується, нічого не робить. Але, по-перше, істоти з такою природою не може бути. Бачачи це, Епікур тому й уникає [вирішення] цього питання, зберігшії [богів] лише на словах.

124. Далі, якщо бог справді такий, що не відчуває жодної прихильності до людей, жодної любові, то хай буває здоров! Навіщо мені молитися йому: «Будь милостивий!»? Адже він просто не може ні до кого бути милостивим, коли, як ви говорите, і всяка любов, і всяке милосердя коріниться в слабкості.

Марк Туллій Ціцерон. лат. Marcus Tullius Cicero.

Эжени МакКвин

Марк Туллій Ціцерон. Про природу богів.

Марк Туллій Ціцерон. Про природу богів

Добавить комментарий Отменить ответ