Жарко було того літа, коли Ганна постукала у важкі двері хати, що стояла на межі лісу й туману. Кажуть, у тій хаті жила чаклунка — стара, як мох на дубі, і мудра, як сама ніч.

 

— Допоможи мені, — прошепотіла Ганна, тримаючи вузол зі срібними монетами, — я не можу принести чоловікові дитину, і рід мій мене проклинає.

 

Чаклунка не взяла гроши. Вона подивилася глибоко в очі Ганни, а тоді — ще глибше. Вгледіла шрами в її душі, порожнечу там, де мали б жити надія і світло.

 

— У тобі нема Долі, щоб народити дитину. Я не можу дати тобі благословення, бо в тобі немає того, що приносить душу дитини до матері.

 

Але Ганна впала на коліна, її сльози парували на холодній землі.

 

— Віддай мені хоч тінь надії… хай це буде навіть прокляття. Я прийму все. Лише б дитинонька була.

 

Чаклунка довго мовчала, а тоді сказала:

 

— Те, що ти хочеш, я можу дати. Але пам’ятай: не кожен дар — благословення. І не кожна любов приносить радість.

 

Пройшов час й народився хлопчик в Ганни. Красивий, світлий, мов весна. І була в ньому якась таємниця, яка обпікала серце матері. Сім’я раділа, співала, село благословляло.

 

Згодом народились інші діти — дівчатка й хлопчики, веселі, працьовиті. Але лише первісток був Ганні сонцем. Вона обожнювала його, шепотіла молитви, не спала ночами, коли він кашляв.

 

Та син не оженився, не плекав ні родини, ні дому. Він ніби розчинявся — у власних думках, у хмарах, у дощах. А одного дня — зник зовсім, і знайшли його неживим під горою, де квітла жовта тирса.

 

Ганна не витримала горя. Поховала сина — й сама згасла, не дочекавшись світанку.

 

Минали покоління. Але прокляття жило, мов тінь, що лягла на рід. У кожному новому коліні старший син або гинув у юності, або жив без барви, ніби мав серце з попелу. Матері оплакували синів, як і Ганна, наче кожна крапля радості мала свою ціну.

 

Бо є в цьому світі бажання, які можна випросити — але не отримати без втрати. І коли сльоза стає ціною, інколи прокляття бережніше за благословення.

Минуло багато років. Прокляття вже стало давньою легендою, яку мами розповідали дітям перед сном, стиха, ніби боялися розбудити саму темряву. Але в сьомому поколінні з’явилася дівчинка з очима кольору нічного неба й волоссям, м’яким, як тінь під вербою. Її звали Тетяна.

 

Вона була наймолодшою донькою роду, на кого лягла давня кара. Та Тетяна відрізнялася — чула шепіт рослин, могла зупинити дощ одним дотиком до вікна. Люди казали, це просто уява. Але бабуся, що колись була служницею при чаклунці, знала: Тетяна успадкувала силу.

 

Одного вечора, коли впав перший сніг, бабуся відвела Тетяну до тієї ж хати, що тепер стояла напівзруйнована, мов тінь колишньої себе. Там, серед порожніх банок і павутиння, вона знайшла старий дзеркальний камінь. Торкнувшись його, Тетяна побачила жінку — чаклунку з легенди, свою праматір.

 

— Ти її та моя кров, так переплелись шляхи — мовила та. — Та Доля завжди знаходить стежку, щоб все привести до балансу. Й ти можеш завершити те, що твої прабабусі колись почали.

 

Щоб зняти прокляття, Тетяна мала пройти три випробування: поглянути в очі першій втраті роду, віддати частину власного серця і — найстрашніше — вибачити всім, хто колись просив не любові, а сили.

 

Вона пройшла все. Бачила, як Ганна стояла на колінах, просила… і з плачем сказала: «Я тебе прощаю, але досить.»

 

Коли Тетяна повернулась додому, з неба тихо впав іній, а в серці кожної матері її роду з’явилася легкість, як після молитви, що її нарешті почули. З того часу первістки більше не гинули молодими.

 

А Тетяна — оселилася в тій хаті, яку відновила, і стала новою берегинею між світлом і темрявою. І хоч її серце назавжди залишилося частково в іншому світі — воно билося з любові, а не з болю.

 

Й не народилось в неї сина, але прийшла до роду дівчинка. І назвали її як квітку — Ружа.

 

Вона росла серед книг, що шепотіли сторінками, і трав, що схилялися, щойно вона проходила повз. Мати її, Тетяна, навчала не лише зцілювати рани й кликати вітер — а й розпізнавати, коли біль не хвороба, а наслідок вибору.

 

Ружа знала історію прокляття — не з казок, а з істини. Вона відчула його слід на серцях предків, у снах, де знову й знову хтось благав про дитину ціною Долі. Але вона також бачила, як її мати розірвала ланцюг, не мечем, а співчуттям.

 

Тепер Ружа сама вела тих, хто приходив уночі, тримаючи в руках не срібло, а сльози. Вона не давала ані дарів, ані проклять — лише обирала з тих, що вже жили в людині, й показувала, до чого веде той чи інший шлях.

 

Іноді, після довгої розмови, вона дивилася в очі просителю й казала тихо:

— Будь обережна. Бо навіть прокляття можуть дати людині, що прийшла до тебе, бажане. Але ніколи так, як це уявляють люди.

 

Вона була не тільки чаклункою, а й берегинею пам’яті. І знала, що сила — то не тільки в словах чи зіллях, а й у тому, щоб сказати «ні» там, де колись казали «будь ласка». І хоча життя її було сповнене див, найголовнішим вона вважала те, що змогла передати далі — знання, вибір і тінь забутих сліз, які тепер перестали капати на серце роду. Але це вже інша історія…

 

Мораль? А моралі не буде — бо кожна людина й чаклунка роблять свій вибір. Але не кожна бачить наслідки для наступних поколінь рода та своїх втілень. А хто й бачить, то не завжди розповідають. Бо люди ж не цікавляться наслідками — зазвичай для них головне отримать тут та зараз бажане. Ліла, що тут зробишь…

 

©Неймовірні історії за Магію Історії та Історію Магії з Ежені МакКвін.